Пастка на дурнів

Тепер треба було бинтувати. Накладаючи другий виток пов’язки, Йоссар’ян помітив на внутрішній стороні стегна невеличку, якусь розрепану ранку, завбільшки з дрібну монету, куди й зайшов осколок снаряда. Отвір було ніби облямовано густим синцем, посередині чорніла шкоринка із загуслої крові. Посипавши сульфідином і цю рану, він продовжував накручувати бинт, аж поки не відчув, що вся пов’язка тримається надійно. Потім обрізав бинт, розкраяв кінець посередині на дві рівні смужки і швидко й акуратно зав’язав на невеличкий тугий вузлик. Перев’язка вдалася на славу, це точно, і Йоссар’ян присів навпочіпки, дуже собою задоволений, витер спітніле чоло і приязно всміхнувся до Сніггена.

— Мені холодно, — простогнав Снігген. — Мені холодно.

— Все буде гаразд, синку, — відказав Йоссар’ян, заспокійливо плескаючи його по руці.— Найстрашніше позаду.

Снігген у відповідь ледь крутнув головою.

— Мені холодно, — повторив він, дивлячись перед себе порожніми, немов осклілими очима. — Мені холодно.

— Годі, годі,— відказав Йоссар’ян, але в душі в нього вже знову наростали сумніви й тривога. — Годі, годі. Скоро ми сядемо, і тобою займеться Док Дайлік.

Та Снігген і далі хитав головою, а тоді ледь помітно вказав підборіддям у напрямку своєї пахви. Йоссар’ян нахилився й побачив дивного кольору пляму, що виступала з-під комбінезона під проймою бронекостюма. Йоссар’ян нараз відчув, як у нього завмерло серце, а потім воно загупотіло так шалено, що йому важко стало дихати. Під бронекостюмом у Сніггена була ще одна рана. Йоссар’ян рвонув застібки костюма й почув свій власний дикий зойк: на підлогу виплеснулася слизька драглиста маса Сніггенових нутрощів; вони випливали з нього далі й далі. Уламок снаряда дюймів зо три завбільшки врізався в другий бік Сніггена, якраз під ліктем, і пройшов навиліт, проламавши величезну дірку в грудній клітці й витягши за собою все, що зустрів на шляху. Йоссар’ян зойкнув іще раз і затулив обличчя руками. Клацаючи з жаху зубами, він примусив себе відвести руки і розплющив очі. «Як із рогу достатку…»— у розпачі прошепотів він, розрізняючи в цій строкатій масі печінку, легені, нирки, ребра, шлунок, шматочки тушкованих помідорів, що їх того дня їв, обідаючи, Снігген… Йоссар’ян терпіти не міг тушкованих помідорів. Відчуваючи приступ млості й нудоти, він одвернувся й почав блювати, схопившись руками за стиснуте спазмами горло. Хвостовий стрілець очумався, глянув, як ригає Йоссар’ян, і знепритомнів знову. Коли Йоссар’яна відпустило, він насилу тримався на ногах од виснаження, болю та відчаю. Він мляво повернувся до Сніггена: той дихав усе слабкіше й частіше, а лице його заливала бліднота. Йоссар’ян уже не знав, чи є на світі сила, яка б допомогла йому врятувати хлопця.