Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Я ж тобі пропонував.
— Не треба про це.
— Гаразд, — сказав полковник. — Я теж прийняв одне рішення. Залишу армію й оселюся тут, у Венеції; житиму дуже скромно, на пенсію.
— От було б добре! Цікаво, який ти в цивільному одязі?
— Ти ж уже бачила.
— Так, любий. Я просто пожартувала. Й ти часом невдало жартуєш.
— Я матиму непоганий вигляд. Звичайно, коли тут знайдеться добрий кравець.
— Тут — ні, а в Римі знайдеться. Ми зможемо поїхати машиною до Рима і замовити тобі костюм?
— Авжеж. Будемо жити за містом, у Вітербо, і їздити до міста лише на примірку та на вечерю, а вночі повертатимемося додому.
— А будемо зустрічатися з кінозірками, провадити з ними щирі розмови, а може, інколи й випивати з ними?
— Чого-чого, а кінозірок там цілі тисячі.
— А ми побачимо, як вони вінчаються вдруге, втретє і як їх благословляє папа?
— Якщо тобі подобаються такі сумні видовища.
— Ні,— мовила дівчина. — Тому я й не можу вийти за тебе заміж.
— Зрозуміло, — сказав полковник. — Спасибі.
— Але я кохатиму тебе, чим би це не загрожувало, — а ми з тобою добре знаємо, чим це загрожує,— я кохатиму тебе, поки ми живі і навіть опісля.
— Я не певен, що можна кохати після смерті,— сказав полковник.
Він почав їсти артишок, відриваючи по пелюстці і вмочаючи їх у підливу.
— Я теж не впевнена в цьому, — сказала дівчина. — Але я постараюсь. Хіба тобі не приємно, що тебе кохають?
— Приємно, — відповів полковник. — Я почуваю себе так, наче був на якомусь скелястому пагорку, кругом каміння, — окопу не викопаєш, ніде ні кущика, ні виступу, і раптом виявляється, що ти сидиш у танку. Тебе захищає броня, а поблизу немає жодної протитанкової гармати.
— Ти б розповів — це нашому приятелеві письменнику, в якого обличчя порите, ніби поверхня місяця, — хай запише сьогодні вночі.
— Я б розповів про це Данте, якби він був десь поблизу, — промовив полковник, раптом захвилювавшись, як море, коли налітає ураган. — Я б йому пояснив, що це таке — раптом опинитися в танку, коли ти вже певен, що тобі кінець.
В цю мить до зали ввійшов барон Альваріто. Він шукав їх поглядом досвідченого мисливця. Він їх одразу помітив.
Підійшовши до столика, він поцілував дівчину в руку й промовив:
— Чао, Ренато.
Альваріто був досить високий на зріст, костюм гарно облягав його струнку постать, але полковникові не доводилося зустрічати більш несміливої людини. Несміливість його походила не від невігластва, чи почуття ніяковості, чи якоїсь фізичної вади. Він був боязкий від природи, мов деякі тварини, — як от, приміром, антилопа бонго — її ніколи не побачиш у джунглях, і на неї полюють із собаками.
— Добридень, полковнику, — сказав він і усміхнувся, як може усміхатися тільки дуже несмілива людина.
То не була спокійна усмішка самовпевненої людини, ані швидка єхидна посмішечка пронози чи негідника, ані солодка улеслива усмішка придворного або політикана. То була незвичайна, рідкісна усмішка, що йде з найзаповітніших куточків душі, глибших за колодязь чи найглибшу шахту.
— Я лише на хвилинку. Прийшов сказати вам, що можна сподіватися на вдале полювання. Качки летять хмарами з півночі. І багато великих. Таких, як ви любите, — усміхнувся він знову.
— Сідайте, Альваріто. Прошу вас.
— Ні,— відповів барон Альваріто. — Зустрінемось у гаражі о другій тридцять, добре? Ви на машині?
— Так.
— От і гаразд. Якщо ми вирушимо вчасно, то ще вдосвіта побачимо качок.
— Чудово, — сказав полковник.
— Чао, Ренато. До побачення, полковнику. Отже, завтра о другій тридцять.
— Ми знаємо одне одного з дитинства, — сказала дівчина. — Він старший за мене яа три роки. Але він народився старим.
— Я знаю. Ми з ним добрі друзі.
— Як ти гадаєш, твій земляк знайшов його в своєму путівнику?
— Хто його зна, — сказав полковник. — Gran Maestro, — спитав він, — ви не бачили, мій славетний земляк шукав барона в Бедекері?
— Правду кажучи, полковнику, я не помітив, щоб він зазирав у Бедекер за вечерею.
— Поставте йому п'ятірку за поведінку, — сказав полковник. — А знаєте, це вино краще, коли воно не дуже видержане. Вальполічелла не grand vin[187]; коли її розливають у пляшки і тримають роками, вона дає лише осад. Ви згодні?
— Цілком.
— То як же нам бути?
— Ви самі знаєте, полковнику, у великих готелях вино завжди дороге. В «Рітці» ви теж не дістанете дешевого вина. Я радив би вам купити кілька fiaschi доброго вина; скажете, що воно з маєтку графині Ренати і його прислали вам у дарунок. А я розіллю його в карафки, і так ми й вино матимемо краще, і грошей чимало заощадимо. Управителеві я все поясню, якщо хочете. Він славний чоловік.
187
Колекційне вино (франц)