Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— А сьогодні? — перебила вона. — Сьогодні вона знову у професорки Галаші!
— Сатмарі, мамо!
— Я ні за що маю такі імена, синку, ти це знаєш, і нічого весь час мене поправляти! Якщо ти збираєшся жити з Елізабет, то мусиш її утримувати. Отже, ти повинен, як каже твій тесть, узяти кредит під заставу нашого будинку. Потім увійти в якусь справу, як каже твій тесть. Що це я кажу: наш будинок? Це твій дім! Тоді цій професорці з її клятим прізвищем доведеться задовольнятися виготовленням намиста з ялинових шишок — Бог її розсудить! У нас на першому поверсі ще є вільне помешкання, здається, чотири кімнати, — двірник знає точно. У мене в банку ще дещо залишилось, я з тобою поділюся, спитай-но доктора Кініовера, скільки там. Столуватися ми можемо разом. Елізабет вміє готувати?
— Думаю, ні, мамо!
— Я колись уміла, — вимовила матінка, — тож якось уже згадаю! Головне, що ти можеш жити з Елізабет. А вона з тобою. — Вона більше не говорила «твоя Елізабет» — я вважав це ознакою особливої материнської ласки.
— Перейдися містом, синку! Навідай своїх друзів! Можливо, вони ще живі. Як ти гадаєш? Може, й справді пройдешся?
— Саме так, мамо! — відказав я і пішов до Штельмахера у Військове міністерство, щоб довідатися про своїх друзів. Штельмахер мав завжди сидіти на місці. Нехай Військове міністерство і стало тепер просто якимось відомством! Штельмахер напевно сидів на місці.
Він був на місці — старий, сивий і згорблений. Сидів за своїм старим письмовим столом, у своєму старому кабінеті. Тільки одягнений був у цивільний костюм, якийсь дивний, лантухуватий: він метлявся на ньому, до того ж був перелицьований. Час від часу Штельмахер просовував два пальці під комірець і відтягував його від шиї. Накрохмалене полотно дратувало його. Рукавчики теж дратували його. Він раз у раз притискав їх до краю столу, заштовхуючи назад у рукави піджака. Дещо було йому відомо. Хойницький ще живий, він живе на Відені. Дворжак, Сечені, Галлерсберґ, Ліхтенталь, Штрохофер щодня грають у шахи у кав’ярні «Йозефінум» на Верінґерштрасе. Штейскаль, Галаш і Ґрюнберґер як пішли за водою. Щонайперше я вирушив до Хойницького на Віден.
Він сидів у своїй колишній вітальні, у своїй квартирі. Впізнати його було майже неможливо, бо він зголив вуса.
— Навіщо, чого ради? — запитав я.
— Щоб я скидався на свого слугу. Я сам собі лакей. Сам відкриваю собі двері. Сам собі чищу чоботи. Дзвоню, коли мені що-небудь потрібно, і сам виходжу на дзвінок. — Що звелите, ваша світлість? — Сигарети! — І я чимчикую в тютюнову лавку. Столуватися поки ще можу задурно, у старої. — «Старою» в нашому колі зазвичай називали пані Захер. — Вино поки ще дістаю у товстуна. — Товстуном ми між собою прозивали Лаутґартнера у Гітцінґу. — А Ксандль стратив розум і тримають його у Штайнгофі[19], — так скінчив Хойницький свою сумну оповідь.
— Стратив розум?
— До решти. Раз на тиждень я його відвідую. «Крокодил» (це був дядько братів Хойницьких, Сапіга) переписав маєтки. Він опікун Ксандля. Я навіть не маю права протестувати. Це помешкання закладено. У мене є ще три тижні на те, щоб звідси вибратись. А як ти, Тротто?
— Ось хочу взяти кредит під заставу нашого будинку. Знаєш, я ж одружився. Мені треба утримувати дружину.
— О-о, одружився! — вигукнув Хойницький. — Я теж. Але моя дружина в Польщі. Хай береже її Господь, нехай живе там довго і добре ся має. Я вирішив полишити все на волю Божу. Бог заварив-бо усю цю кашу, цю отруйну кашу, а я не хочу нею пектися. — Трохи помовчавши, він грюкнув кулаком по столу і вигукнув:
— Це ви у всьому винні, ви, ви… — він шукав слово, — вся ваша наволоч. — Слово нарешті спало йому в голову. — Це ви своїми безвідповідальними жартиками за кавовим столом зруйнували державу. Мій Ксандль завжди це провіщав. Ви не бажали бачити, що ці альпійські бовдури і судетські чехи, ці дебільні нібелунґи так довго топчуть в порох і безчестять народи нашої країни, поки ті не почали ненавидіти і зраджувати монархію. Це не наші чехи, не наші серби, не наші поляки, не наші русини її зрадили, а тільки наші німці — панівна нація.
— Але моя сім’я словенського походження, — зауважив я.
— Пробач, — тихо сказав він. — Просто біля мене зовсім немає німців. Дайте мені судетського німця! — раптом закричав він знову. — Я його задушу! Підемо відшукаємо його! Ходімо! Йдемо в «Йозефінум».
Там сиділи Дворжак, Сечені, Гайлерсберґ, Ліхтенталь і Штрохофер, більшість ще у військових одностроях. Усі вони належали до колишнього світського товариства. Дворянські титули були заборонені, але що з того?
19
Психіатрична клініка у Відні.