Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Ти не скрутиш чорній курці голови, як тобі, певне, хочеться, — промовив спокійний голос чоловіка, звиклого до влади й поваги, а потім дзвінкий, бадьорий: — Я пильную.
Янгол уважно глянув на нього й прощебетав:
— Адже сьогодні у нас юшка з птиці,— а тоді зразу прорипів ніби заіржавіло: — З чорної курки, з білої гуски. — Підстрибнув і побіг.
А за спиною в економа пискляво закричав Цамет:
— Вельможна герцогиня вже зволить вийти! А в нас іще юшка не готова.
Хвилювання допомогло йому пропхати свою товстеньку постать крізь тисняву; він опинився коло дам, саме як вони виходили з кімнати, і, раз по раз кланяючись, підвів до столу. Той стіл був накритий тільки для них на найвиднішому місці, занадто великий для всього двох гостей, хоч би й таких вельможних. Пані де Бофор і мадемуазель до Гіз сиділи далеко одна від одної, а простір між ними заповнювали їхні пишні спідниці однакового кольору й крою. Цамет стояв навпроти високих осіб за порожнім краєм столу — не стояв, а похитувався, пританцьовував, кивав на всі боки своїм лакеям, щоб ті не підпускали до столу натовп. Звільнити місце, — тут ідеться про життя незамінної людини. Він повинен бачити все, не лишати без нагляду жодної тарілки чи ложки, а особливо того, що робить пані де Мартіг.
Вино Цамет відкоркував сам, і сам витер келихи; налив і зітхнув з полегкістю, коли принцеси випили: поки що з ними нічого не сталося. Пані де Мартіг подобалась йому дедалі менше. Вона домоглася того, щоб подавати страви вельможним дамам, — хоча як я міг це собі дозволити, питав себе Цамет. Вона маленька, худощока, додає собі зросту, накрутивши високу зачіску, але обличчя від того здається ще більше сплюснутим, і під білилом та рум'янами у неї риси достеменної отруйниці, дрібні й різкі. Якщо Біцакассер має тут спільників, то це може бути тільки вона. Бере в лакеїв найважчий таріль руками, схожими на павучі лапки, але тримають вони міцно, як залізні Ця підозріла інтриганка розрізує диню, — пильнуй, щоб вона чого не підмішала в сік. Тільки мадемуазель де Гіз узяла скибочку, Цамет дивиться пригнічено, але в думках охоче жертвує менш значною особою. Вона підставляє свою тарілку, і Мартіг хіть-не-хіть кладе їй скибку, призначену для герцогині. Цаметові вже здасться, що принцеса блідне; ось зараз вона впаде. Ну й дарма, хоч це й страхіття. Зате Габрієль була б урятована. Але ніхто не падає, не вмліває.
Майбутня королева просить помаранчу, сама чистить її, спершу пильно обдивившись з усіх боків. Круглі очі господаря боязко шукають на шкуринці дірочки — малесенької дірочки, як від уколу голкою. Господи боже, дорогоцінна істота кладе помаранчу, кривить уста й каже:
— Вона гірка.
Тепер настала черга зомліти Цаметові. Він хапається за живіт і верещить:
— Геть усі! Геть усі звідси!
Лакеї мусять випровадити всіх гостей до інших кімнат, чи делікатно, чи й силоміць. Фінансист махає обома руками: швидше, швидше!
— Що сталося? Що тут у вас? — питає пан де Варенн, що досі спокійно грав у карти.
Цамет уже отямився, він засоромлено мурмоче:
— Вельможна герцогиня…
— Трохи змарніла, — докінчує Варенн. — Вона ж на п'ятому місяці. І через це такий галас?
Але Цамет уже відійшов: він зробив нове відкриття. Тепер ніхто вже не дивився на високих осіб, та й самі вони заклякли з подиву, а тим часом пані де Мартіг шпорталась пальцями на потилиці в герцогині де Бофор. Ну звісно — розстебнула замочок на разку перлів, і разок упав додолу. Цамет підскочив, сильно вдарив злодійку по руці перснем-печаткою, а тоді впав навколішки.
— Вельможна папі, ваше намисто, осьде, розстебнулось і впало.
— Дякую, а більше нічого не сталося? — здивовано спитала Габрієль.
— Більше нічого. Нічого не сталося. Будьте спокійні. Нічого не сталося, — повторював він з повними сліз очима. — Ми перетривали все це. Нічого не сталося.
Який щасливий був Цамет! Габрієль дивилась на нього так, ніби він — мала дитина, а вона знає про життя більше за нього, безмірно більше. Вона була дуже бліда й утомлена, повіки в неї почервоніли; вона сказала:
— Треба з'їсти ще й юшку? Я вже хочу йти спати.
Фінансист почув тільки слово «юшка», зраділо вигукнув його й сам, схопився й побіг до кухні. Там він побачив диво дивне, і всі кухарі, попереду старший, а за ними всі водоноси, помивачі, дроворуби, прибиральниці позбігались і, широко позадиравши голови, розплющивши очі, пороззявлявши роти, дивились угору, боячись пропустити хоч дрібку. Там, угорі, боролись економ і кухарчук.
Боролись вони за скляну кулю, що яскраво блищала, відбиваючи палахкотливе вогнище: вона то попадала в руку одному із них, то котилась по руці й по плечі в другого, але не падала. Спочатку економ вихопив її в кухарчука, коли той хотів щось висипати з неї в горщик із юшкою. Янголоподібний юнак стусонув економа головою в живіт і повернув кулю собі. Підстрибнув, ухопився за нижній край галереї, що тяглась угорі по стінах, і, підтягшись на руках, уже сподівався втекти. Але економ у своєму поважному вбранні, з пишними бакенбардами таким самим гімнастичним стрибком опинився за поруччям. Там обидва боролись, поки кухарчук перевалився через поруччя. Глузливий скрик — і він справді полетів у порожнечу. Та хто б міг подумати — він устиг ухопитись за перекладину під стелею, на якій звичайно висіли окости. Обхопив ту перекладину всіма чотирма, але це не вадило йому відбиватись від економа. Бо той уже стрибнув за ним і неймовірно швидко посувався по сусідній перекладині, водночас намагаючись перехопити скляну кулю.