Літа зрілості короля Генріха IV

Довго пливло річкою те сумне судно, та нарешті причалило біля арсеналу. Герцогиню де Бофор дожидали: її брат, її швагер маршал Баланьї, дами з роду Гізів — зокрема та вельможна панна, що так часто заплітала їй коси, — та й ще дехто. Всі помітили, як загострилися риси її обличчя, помітили блідість, червоні повіки, але їй сказали, що в неї чудовий вигляд, і взагалі, зустріли її по-святковому. Дім її сестри, дружини маршала де Баланьї, був поряд, і Габрієль спробувала відпочити там. Та зразу туди з'явились відвідувачі, вони напхалися й до кімнати, де Габрієль хотіла побути сама. Вона підвелася.

— Куди мені податися? — спитала пана де Варенна.

І з паном де Варенном сталося те саме, що й з патером Бенуа: він порадив найкраще, як на його думку, і потім так ніколи й не зрозумів до кінця, чому воно обернулось найгіршим. Правда, дещо згодом стало йому ясніше, ніж бідоласі священикові. Варенн весь час знав про агента Бончані. Нe те щоб той сам коли сказав йому: «Привези її туди». До нього, безперечно, з'являлись посередники та підшіптувачі невідомо від кого, але він не звертав на них ніякої уваги. З цього випливало, що то були якісь повсякденні знайомі, і вони й самі, певно, не здогадувалися, хто їх підсилає. Коли він порадив Габрієлі той дім, де вона, мовляв, знайде такий спокій, як ніде більш, йому не згадалося жодне обличчя, жоден голос. Він поки що й не усвідомлював, що, радячи їй поїхати до того дому, скорявся підступним нашіптуванням. Він збагнув це, аж коли все минулося. А тоді Варенн уже мав поважні підстави не відкривати правди нікому, — якщо, звісно, він сам був цілком певен за ту правду.

Габрієль звеліла, щоб її віднесли до того дому. Вона була і сонна, і водночас збуджена, в голові у неї снувалися гарячкові думки: «Цей дім не для мене, я не повинна туди входити, Сагон мене остерегла. Навіть із королем, а сама й поготів. Тітки Сурді в місті нема. Моя челядь розійшлася, всі відбувають покуту. Король теж відбуває покуту, і я ніяк не можу обминути цей дім. Я ніколи не думала, що ввійду туди, але тепер не маю вибору й скоряюсь».

В паланкіні з нею сиділа мадемуазель де Гіз, убрана так самісінько, як вона, — наче її сестра. Обличчя в цієї панни було вже зів'яле, її любовна кар'єра наближалась до кінця, і тепер вона всі свої надії покладала на одруження з Аннібалом, братом майбутньої королеви. Габрієль вона, звичайно, ненавиділа — як ненавиділа кожну жінку, котра мала ще шанси на щастя. Вона твердо поклала собі супроводити герцогиню де Бофор повсюди, тим паче що вона єдина з усіх принцес лишилася при ній; король їй за це віддячить. Дорогою вона розповідала всякі плітки, їй було байдуже, що Габрієль не слухає.