Дім, в якому…

Ще б пак. Вислови Мастодонта давно стали класикою. Їх навіть Слон може цитувати напам’ять.

— Ах ви, бісові виродки! — реве Мастодонт, з хрускотом опускаючи обидва кулаки на кафедру. — Відходи генофонду! Покидьки! — в повітря злітає хмарка пилу. Зал виє та вибухає скаженими оплесками. — Та я би по вас гранатою, а не те що...

Мастодонта стягують зі сцени. Зусиллями всього виховательського ряду. Акула на зад­ньому плані скрушно сплескує плавцями.

Чорний повертається до мене:

— Що тепер буде з Курякою? — питає він.

— Те саме, що й з усіма, я думаю. Заберуть батьки.

Він киває, замислено потираючи підборіддя.

— У мене в самого двоє таких. А я все одно чомусь більше думаю про нього. Дивно. Для них так ніби краще, але відчуваєш себе зрадником. Не розумію, чому це так.

— Тому, що так і є. Ми їх зрадили.

Чорний дивиться спідлоба. Крихітні черепи витанцьовують на пов’язці, яка окільцьовує його голову; чорно-білий танок.

— Чим?

— Тим, що не зуміли змінити.

Чорний виймає із заплічного мішка сигарети й ховає одну до нагрудної кишені.

— Шкода його. Адже він гарний хлопець. Просто ви його дістали своїми звичками, ось він і озвірів. Я ж то знаю, як це буває.

— Ну, щоб тобі та й не знати, — люб’язно вставляю я.

Горбач наступає мені на ногу, байдуже оглядаючи стелю. Але Чорний, як не дивно, не ображається. Ватагування, безумовно, змінило його характер на краще.

— Єхида ти, Сфінксе, — тільки й каже він.

І все. Я чекаю, але ніякого продовження нема.

Акула тим часом оголошує «одного з наших учнів, який висловив бажання виступити», і на сцену вивозять гордого Фазана, якого в його чорно-білій уніформі неможливо відрізнити від інших представників їхнього племені.

— У кожній зграї, — говорить Чорний, — своя біла ворона. Навіть у Фазанів. Ми цього не можемо помітити, хіба що вони витурюють цю білу ворону на нашу територію, як були витурили Куряку. У Псів — та ж таки пісня. Гризуться один з одним, поки не зосередять усю увагу на комусь одному. Тоді цьому комусь одному стає дуже зле.

Я розкриваю рота, але, перехопивши красномовний погляд Горбача, тут же його закриваю. Чорний, проте, встигає прочитати в мене на обличчі багато чого.

— Ти знову про мене збирався висловитися? І сказав би. Тільки це не зовсім те. Я сам хотів бути білою вороною. Я вас провокував. Може, я нею і був, але не аж настільки, як мені того хотілося.

— Тебе зараз що хвилює: те, наскільки ти білий, — чи те, наскільки білий хтось інший? — цікавлюся я. — Що ми, власне кажучи, обговорюємо?

— Мене хвилює все, — Чорний виймає сигарету, переправлену до кишені, та мне її в пальцях. — У шостій свої порядки, — констатує він. — У шостій я зрозумів, як по-справжньому цькують «інакших», несхожих. І зрозумів, що все, що було в четвертій, — насправді дитячі ігри, якщо подумати. Коли побачиш справжнє цькування, його вже не сплутаєш абсолютно ні з чим. Воно страшне.