Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Не без твоєї допомоги, — огризнувся я. — І дай спокій моєму загривку, я нікуди не збираюся падати.
Він слухняно прибирає руку.
— А мені здалося, що збираєшся. Вибач...
Усмішці його бракує переднього ікла й доброти, але він принаймні дуже старається її на мене пролити. Я дивлюся на нього уважніше й помічаю дещо нове. Раніше Сліпий тягав на собі чорний довгополий піджак, який нагадував сюртук початку століття, вбираючи його на голе тіло. Сьогодні він надягнув під нього майку, і щось подібне на перстень теліпається на його шиї, зачепившись шворкою за ґудзик.
— Що це? — питаю я. — У тебе на шиї.
— Це? — він простягає мені залізну каблучку. — Забув тобі сказати, я заручився.
— О господи, — кажу я. — З ким?
— Зі Щурякою. Учора ввечері.
— Вітаю, — зітхаю я. — Немає сенсу обговорювати це постфактум, але чи ти не міг знайти собі кого-небудь більш урівноваженого?
— Ха, — говорить Сліпий. — Стану я з вами радитися. Після того, як ви мене розлучили з моїм першим коханням. Абсолютно по-свинськи.
— Ти оту тичку Габі маєш на увазі? Побійся бога, Сліпий, ти ж їй лише до плеча.
— Зате зі Щурякою ми одного зросту, — він ховає каблучку під майку, але тут же, поморщившись, виймає назад. Мабуть, вона дряпнула по його ранах.
— Це вона на честь заручин тебе прикрасила? — не витримую я.
Обличчя Сліпого кам’яніє.
— Припини, — каже він. — Ця тема не обговорюється.
— Єсть! — гаркаю я і перемикаю всю увагу на кафедру, де біолога встиг змінити похмурий Бурундук з іще однією прощальною промовою, розчути яку неможливо у зв’язку з відсутністю на місцях Акули й Ральфа, які вийшли покурити. Атмосфера в залі жахлива. Багато хто, не криючись, димить, гудіння голосів посилилося, окремі індивіди перебігають з ряду в ряд, щоби поспілкуватися з сусідами, у Щурів голосно грає музика…
— Від щирого серця сподіваємося... зумієте прокласти... світле майбутнє... незважаючи на... І гідність школи... високо... — Бурундук без особливого ентузіазму бубонить під ніс, іноді роблячи паузи, щоби з надією обнюхати порожню карафку.
Я пропихаю на передній стілець ще й другу ногу, майже лягаю, хоча тутешні стільці ніби навмисно задумані так, щоб ті, хто сидить на них, не могли прибрати зручну позу. Горбач вимикає плеєр і, зітхнувши, ховає його в наплічник.
— Що відбувається? — запитує він.
— Наші дорогі викладачі прощаються з нами. Завтра або післязавтра вони відчалюють.
— Та ну? — Горбач здивовано розглядає Бурундука. — Серйозно? Ми їх більше не побачимо?
— Думаю, ні. Тому якщо хочеш обійняти кого-небудь на прощання та розридатися, поспіши. До речі, наш ватажок заручився. Можеш обійняти і його.
Сліпий корчить мені звірячу гримасу. Горбач відкашлюється. Подальший обмін інформацією неможливий, бо з переднього ряду до нас пробирається Рудий із сигаретою в зубах і підсідає до Сліпого. Весь наш ряд уже забитий відвідувачами, які тиснуться на краєчках стільців, штовхаючись і потісняючи один одного.
— Відсядемо? — пропонує Горбач. — Бо стало замало місця...
Я киваю. Він згрібає своє добро, закидає на плече, і ми перебираємося на три ряди назад, подалі від зграї, яка стрімко обростає гостями.
— А з ким заручився Сліпий? — питає Горбач.
— Зі Щурякою, з ким іще…
— Міг і з кимось іще, — не погоджується Горбач. — Він такий. Непередбачуваний.
Дуже слушне зауваження. Тільки люди, які рідко висловлюються, вміють вимовляти такі вбивчі у своїй простоті фрази. Але мене це чомусь не тішить.
— Щуряка — це краще, ніж Габі, — запевняє Горбач.
— Ще не відомо, — відповідаю я, згадуючи порізи на грудях Сліпого. Настрій остаточно падає. Горбач закурює і витягується на стільці. Десь серед Птахів голосно, на весь зал, хтось вмикає транзистор, але звук тут же приглушують.
— Щасливої вам дороги, любі діти, у велике й щасливе життя! Так. Усього найкращого вам!
Бурундук сходить зі сцени, і його місце займає Мастодонт, чию появу на кафедрі зал зустрічає недобрим пожвавленням. Акула й Ральф тим часом повертаються. Останні перебіжчики поспішають скористатися паузою, поки ті двоє йдуть через прохід, тому в залі тупіт, метушня і рипіння стільців. Я дивлюся на Мастодонта і пропускаю момент, коли біля нас хтось сідає. Озираюся на вітання Горбача й бачу, що це Чорний.
Без свити він виглядає не так переконливо, як на відстані, оточений Псами. Можна сказати, що в нього цілком домашній, звичний вигляд, але я однаково напружуюся. Ввічливе вітання, само собою, як повелося, а тоді я знову дивлюся на Мастодонта, щоб не почати розглядати — з непристойним інтересом — Чорного.