Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Одна з найпоширеніших точок зору сьогодні — безкомпромісне засудження революцій. А основні аргументи з посиланнями на останнє, ХХ століття, зводяться до того, що вони порушили природній цивілізаційний поступ, привели до нічим невиправданих соціальних експериментів, які зрештою у переважній кількості випадків зумовили тяжкі людські випробування, катаклізми, катастрофи, не лише не наблизили суспільство до щастя, благополуччя, а віддалили від них, дестабілізували світ, змусили повернутися до давно апробованих, надійних шляхів, засобів «нормальної» життєдіяльності. Найбільші претензії висуваються до ідеологів радикальних моделей суспільного переустрою, прискорених варіантів досягнення прогресу. Революціонери постають у образі страшних монстрів, злочинців, що «зомбуючи» пересічних громадян, брутально їх ошукуючи, заводять у безвиході, прирікають на бідування й трагедії.

Не вдаючись до спростування далеко небездоганної логіки вищеозначених тверджень, є сенс спочатку спокійно, спираючись на мінімум історичних знань і уявлень, якими володіє практично кожна освічена особистість, поміркувати над відповідями на деякі питання, без яких навіть вдалі й переконливі на перший погляд умоглядні конструкції все ж залишаться поверховими, або й такими, що штучно «зависають», не маючи надійного фундаменту.

Важко знайти в історії людства ту грань, коли, пізнаючи світ, вперше виникло бажання змінити його, вдосконалити суспільні зв’язки. Можливо, ці два напрямки розумової діяльності розвивалися у взаємозв’язку, взаємозумовленості (швидше за все, так і було). А ще одночасно додавалися природні, хоча й стихійні рефлекторні почуття тих, хто опинялися залежними, пригнобленими, але не бажали терпіти свого стану. І чим більше ті, хто в силу якихось причин вивищилися, прагнули довести правомірність, доцільність статус-кво, зберегти рівновагу, яка завжди була нетривкою і удаваною, тим більше виявлялося бажання знищити панівний порядок, вирватися на нові щаблі розвитку. Так, самою природою розвитку людського суспільства, підвладного законам еволюції, несумісним з «тупцюванням» на одній стадії, породжувалися революції як неминучі історичні феномени. Звісно у одних вони завжди породжували і породжують жах і огиду, а іншим, навпаки, віщують надію на нове, краще життя.