Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Нічого подібного не спостерігалося у будь-яку іншу добу Української революції.
Тут варто додати, що таланти В. Винниченка, здатність поєднувати холодний науковий розрахунок з тонким, оперативним реагуванням на злами політичної ситуації, метаморфози кон’юнктури достатньо наочно виявлялися і в межах обох згаданих періодів. На початках Української революції автономістсько-федералістський курс М. Грушевського і В. Винниченка набув практично абсолютної підтримки українства не в останню чергу тому, що загалом історично справедливі й абстрактно привабливі гасла самостійності М. Міхновського (про них добре знав В. Винниченко) практично не поділялися масовою свідомістю.
Звісно, позначилася й пропаганда планів федеративного переустрою республіки Росія з широкою національно-територіальною автономією таких регіонів, як Україна, що її посилено вів той же В. Винниченко. Однак нав’язати масам те, чого вони не бажають, до чого не дозріли, неможливо. То ж, продовжуючи мову про політику як мистецтво можливого, слід визнати реалістичність тогочасної позиції В. Винниченка. І в цьому дедалі переконує те, що в умовах конфлікту Центральної Ради з РНК, коли по планах федералізації Росії було завдано нищівного удару, В. Винниченко першим з масштабних діячів, які до того дотримувались автономістсько-федералістських орієнтацій, закликав до нової національної стратегії — самостійності — гасла, реалізованого в IV Універсалі Центральної Ради.
З цієї позиції В. Винниченко уже не сходив ніколи, висував наріжною вимогою і в умовах пошуку шляхів замирення з Радянською Росією на початку 1919 р., і в процесі переговорів з партійно-радянським керівництвом РСФРР і УСРР в 1920 р., і в передсмертному «Заповіті борцям за визволення». З такою ж послідовністю він відстоював ідеї рівноправного союзу суверенних радянських республік, щиро вірив у історичні переваги саме такого варіанту їх співжиття, співіснування.
Знову ж таки, не полишаючи ґрунту реалізму, слід погодитися, що за життя В. Винниченка історичною детермінантою, якій не було надійної альтернативи, був варіант радянської федерації. А тому небезпідставними, принаймні зрозумілими були плани В. Винниченка щодо забезпечення максимальних можливостей для національної самореалізації українства у тісному поєднанні з прогресивними соціальними перетвореннями в союзній державі.
Логічними й до певної міри виправданими можна кваліфікувати й кроки В. Винниченка-політика щодо створення закордонних груп українських комуністів і його зусилля щодо повернення в Україну. Адже це були не епатуючі дивацтва непрогнозованої особистості, а уособлення цілком визначеної тенденції — вичленення із основних, найвпливовіших партій Української революції — УПСР і УСДРП — достатньо чисельних і авторитетних течій і груп — «боротьбистів» і «незалежників», їх тяжіння до комуністичної, радянської платформи, оформлення Української Комуністичної партії (боротьбистів) і Української Комуністичної партії, тенденції до зближення і злиття з КП(б)У. Навряд чи в означених процесах варто вбачати лише невиправданий суб’єктивізм і кон’юнктурну поведінку апріорних ворогів рідної нації.
Принагідно варто висловити припущення, що прийняття умов співпраці, висунутих у 1920 р. В. Винниченком, відкрило б досить конструктивну перспективу для реалізації українського національного інтересу, «українізації України», вкорінення демократичних засад державного будівництва й формування застережних чинників щодо негараздів, які спіткали Україну в майбутньому. Іншими словами, історія нашої Вітчизни могла б піти не таким болісним маршрутом, якби були сприйняті пропозиції В. Винниченка.
Мабуть, до певної міри останнє розуміли, чи принаймні інтуїтивно уловлювали тогочасні лідери УСРР — Х. Раковський і Д. Мануїльський, які, всупереч неприступній позиції Політбюро ЦК РКП(б), намагалися знайти варіант використання талантів В. Винниченка на користь нації, народу. Однак нігілістичне ставлення до національних особливостей розвитку України керівництва РКП(б) і брак необхідних важелів для проведення незалежної політики у лідерів КП(б)У завадили втіленню в життя обопільних розрахунків.
Не можна виключити й того, що саме принципова українізаторська позиція В. Винниченка вплинула на настрої керівництва КП(б)У й УСРР, зокрема на М. Скрипника, який в 1920 р. написав відому працю «Україна і Донбас» — по суті, розгорнуту програму українізації, що значно випередило прийняття РКП(б) офіційного курсу на коренізацію. Та й розробка останнього, його сутність, цілком вірогідно, враховували настрої, принаймні частини українства, чітко й виразно висловлені В. Винниченком.