Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Глибоко проникаючи в сутність дії об’єктивних історичних механізмів оригінальний мислитель не може не визнати: «Є дві мети в соціальному житті — зменшення людських страждань, бідності й приниження і творення позитивних цінностей. Можливий конфлікт між цими цінностями, але кінець-кінцем вони поєднані, тому що зменшити людські страждання, бідність і приниження — значить розкрити людині можливість творити цінності»999.
Є й інша детермінованість революцій — їх гуманізаційна спрямованість, прагнення задовольнити найнагальніші потреби існування людини (скажімо, в їжі) — проблема, яка не може розв’язуватися сама собою в «збалансованому» соціальнонеоднорідному суспільстві: «Не можна відмовитися вирішувати проблему хліба для трудящих мас на тій підставі, що при нерозв’язаності цієї проблеми і при пригнобленні мас культура була красивою»1000. Розшарований соціум — це «співтовариство», де експлуататор і деспот елементарно не може бути людяним стосовно залежного від нього (економічно, політично, юридично, ідеологічно, освітньо й т. ін.) індивідума. В кращому разі можна досягти послаблення напруженості в стосунках, зняти ж проблему в принципі неможливо.
Отже, за будь-якого ставлення до революцій «відмінити» їх не можна. То ж обіцянки політичних сил, діячів запобігти таким катаклізмам завжди приховують в собі нереальність. Революції можна дещо відстрочити певними зусиллями, прагматично прорахованими кроками, компромісами й т. ін. Але вони невіддільні від життєвого поступу.
Інша справа, що здійснюючи радикальні суспільні прориви, ініціатори, керівники революцій достатньо швидко потрапляють в полон уявлень, що досягнутий ними рівень організації можна (і слід) лише дещо вдосконалювати, «рихтувати», однак не можна (не варто) кардинально змінювати. Виконавши на перших порах свою авангардну роль, вони надалі перетворюються на охоронців набутих станів розвитку, на гальмо для радикальних зрушень, стають на перешкоді й суб’єктивно «заперечують» дальший прогрес.
Різновидом революцій в їх обширній класифікації — «соціальні революції», «політичні революції», «революції знизу», «революції мас», «революції згори», «революційний верхівковий переворот», «революційний заколот» тощо) є національно-визвольні революції. Головна їх особливість полягає в тому, що першопричиною прагнення до радикальних змін є національна нерівність, залежність; їх нестерпний стан зумовлює пориви цілих етнічних груп (колективів), націй проти інонаціонального засилля, задля ліквідації національної несправедливості й досягнення ніким іншим не обмежуваних можливостей для повноцінної реалізації власних потенцій.
Вивченням революцій займаються (і немало) й ті, хто заперечує їх правомірність, намагається здискредитувати, звести оцінку до однозначно негативної суспільної ролі1001. Умовно здійснювані зусилля можна найменувати анти-, негативноабо превентивно революційними концепціями. Однак незмінно пробиває собі дорогу й комплексний, всебічний науковий підхід, який породив чималу конструктивну (не апологетичну) літературу. В останні роки науковий напрямок навіть почали іменувати спеціальним терміном — революціологія1002.
Орієнтуючись на досягнуті результати (в концентрованому вигляді вони представлені в згаданій книзі В. Шепелєвої, а тому свідомо вдаючись до теоретичних, історіографічних запозичень з її комплексної праці — щоб не повторювати від свого імені пророблене), звісно в потрібних випадках ставлячись до них з необхідною мірою критичності, можна вже на новому якісному рівні — рівні науково-теоретичного аналізу окреслити найзагальніші уяви про роль революцій в історичному процесі.
Відправними елементами — логічними «блоками» стали «теорія природного права» й концепція «суспільного договору», основи яких закладалися такими мислителями і політичними діячами як Дж. Мільтон, Дж. Лільберн, Дж. Локк, Т. Гобс, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашінгтон, Т. Джеферсон, М. Робесп’єр та ін. Наріжна неспростовна ідея полягає в тому, що боротьба за природні права (на життя, свободу, щастя, рівність, братерство) абсолютно правомірні, оскільки існують раніше договору-закону. Відтак революція в ім’я прав і супроти усталеного закону цілком правомірна саме через свою природність.