Засліплення

Миючи й перев’язуючи братові руку, Ґеорґ пильно, хоч і якомога непомітніше, стежив за виразом обличчя Петера, за тим, яке враження справляють на того його слова. Після останнього свого запитання Ґеорґ примовк.

— Чому ти весь час на мене зириш? — озвався Петер. — Ти сплутуєш мене з одним зі своїх пацієнтів. Мої наукові погляди ти розумієш тільки наполовину, бо тобі надто бракує освіти. Не розбалакуй так багато! Ти зовсім нічим мені не завдячуєш. Ненавиджу лестощів. Арістотель, Конфуцій і Кант тобі байдужі. Перша-ліпша жінка тобі миліша. Якби я мав на тебе вплив, ти б не був тепер директором дурдому.

— Але ж, Петере, ти мене...

— Я працюю над десятком статей водночас. Майже всі вони — буквоїдські, як ти потай називаєш будь-яку філологічну працю. Ти смієшся над загальними поняттями. Робота і обов’язок — це для тебе загальні поняття. Ти віриш тільки в людей, переважно в бабер. Чого ти від мене хочеш?

— Ти несправедливий, Петере. Я сказав, що не розумію по-китайському жодного слова. «Сан» означає «три», а «ву» — «п’ять», це все, що я знаю. Я мушу дивитися тобі в обличчя. А то як же я знатиму, чи не роблю я твоєму пальцеві боляче? Адже сам ти й рота не роззявиш. На щастя, обличчя в тебе красномовніше, ніж рот.

— Тоді поквапся! У тебе гордовитий погляд. Дай моїй науці спокій! Не вдавай, нібито вона тебе цікавить. Залишайся зі своїми божевільними! Адже я в тебе про них не питаю. Ти розбалакуєш надто багато через те, що завжди крутишся серед людей!