Засліплення

Ґеорґ уже відразу помічав, коли голос у Петера зривався. Для цього братові досить було подумати про оту жінку нагорі. Він ще не згадав про неї й словом, а голос його вже виказував пронизливу, невиліковну ненависть, що прагла з криком вихопитися йому з душі. Він вочевидь сподівався, що Ґеорґ позбавить його тієї жінки; ця місія здавалася Петерові такою важкою й небезпечною, що він уже тепер висварив брата за її невдале завершення. Треба було змусити Петера вихлюпнути з грудей якомога більше його ненависти. Якби ж він, просто розповідаючи про події, як їх запам’ятав, дійшов до самого їхнього початку! Під час таких розповідей-спогадів Ґеорґ умів грати роль шкільної ґумки, що стирає всі сліди на вразливому аркуші пам’яти. Одначе Петер ніколи про себе не розповість. Те, чого він зазнав, пустило коріння у сферу його науки. Легше було розтривожити вразливе місце тут.

— Я думаю, — мовив Ґеорґ, маючи намір розтроюдити рану співчуттям (хто ж не візьме його на свій рахунок!), — що ти дуже переоцінюєш значення жінок. Ти ставишся до них надто серйозно й вважаєш їх такими самими людьми, як ми. Я бачу в жінках лише тимчасово неминуче зло. Навіть деяким комахам краще, ніж нам. Одна чи кілька маток приводять на світ цілий рій. Решта комах недорозвинені. Чи можна жити густіше, ніж звикли жити терміти? Яке жахливе скупчення статевих подразнень становив би, мабуть, такий рій, якби ці комахи мали ще й стать! Вони її не мають, а відповідні інстинкти властиві їм тільки незначною мірою. Вони бояться навіть цієї крихти. У термітнику гинуть, на перший погляд, безглуздо тисячі й тисячі комах, і в їхній смерті я вбачаю звільнення від нагромадженої сексуальности рою. Вони жертвують невеликою частиною своєї маси задля того, щоб уберегти від любовних тривог більшу частину. Термітник загинув би від любови, якби вона стала в ньому доступною. Я не уявляю собі картини прекраснішої, ніж оргія в термітнику. Охоплені чарами жахливого спогаду, комахи забувають, хто вони — сліпі клітини фанатичного цілого. Кожна прагне бути сама для себе; це починається з сотні чи тисячі, безумство поширюється, їхнє безумство, масове безумство, сторожі полишають входи, термітник палає нещасливою любов’ю, адже вони не можуть паруватися, вони не мають статі, нечуваний гам і збудження приваблюють полчища мурашок, до брам, що залишилися без охорони, вдираються смертельні вороги, хто вже з охоронців думає про оборону, кожне хоче любитися, термітник, що жив би, можливо, цілу вічність, ту саму вічність, за якою ми так тужимо, вмирає — вмирає від любови, від того самого інстинкту, завдяки якому продовжуємо своє житія ми, людство! Несподіване перетворення найрозумнішого в найбезглуздіше. Це... порівняти це не можна ні з чим... так, це однаково, якби ти серед білого дня, при здорових очах і при повному розумі взяв та й спалив себе разом зі своїми книжками. Ніхто тобі не погрожує, ти маєш гроші — скільки завгодно й скільки потрібно, твої праці з дня на день стають дедалі обсяговіші й самобутніші, рідкісні давні книжки самі пливуть тобі до рук, ти дістаєш чудові манускрипти, жодна жінка не переступає твого порога, ти почуваєшся вільним і під захистом своєї роботи, своїх книжок — і раптом, без будь-якого приводу, в цьому благословенному й непроминущому стані, ти підпалюєш свої книжки й спокійнісінько згоряєш сам разом із ними. Ця подія трохи нагадувала б сум’яття в термітнику, — раптовий вибух безглуздя, як і там, тільки не такого прекрасного масштабу. Чи здолаємо коли-небудь стать ми, як терміти? Я вірю в науку, вірю з дня на день чимдалі дужче, і з дня на день чимдалі менше — в те, що кохання незамінне!