Засліплення

— Колись він здавався мені теж таким.

— Що ж він тобі зробив?

— Він нахабно поводиться, тикає мені.

— Гадаю, він робить це для того, щоб довести тобі свою дружбу. У цій комірчині ти, звичайно, не дуже давно?

— Від позавчора, від полудня.

— Ти почуваєшся відтоді краще? Я маю на увазі твої очі. Сподіваюся, ти не взяв із собою книжок?

— Книжки нагорі. А невеличку мою похідну бібліотеку вкрали.

— Це просто щастя! А то ти намагався б читати й тут. Твої хворі очі це доконало б. Гадаю, тепер тебе й самого непокоїть, що з ними буде. Колись до своїх очей тобі було байдуже. Ти марнував їх на відчай душі.

— Очі в мене цілком здорові.

— Правда? Ти ні на що не скаржишся?

— Ні.

Дошки вже лежали на підлозі. Комірчину залляло яскраве світло. У відчинене вікно вливалося повітря. Ґеорґ глибоко й задоволено зітхнув. Досі обстеження проходило успішно. Відповіді, що їх давав Петер на його добре продумані запитання, були слушні, посутні, трохи сухі, як і колись. Усе зло крилося в тій жінці, тільки в тій жінці, натяк проти неї він умисне пустив повз вуха. За очі Петер не боявся, тон, яким він реагував на розпитування про них, виказував справедливе обурення. Ґеорґ обернувся. На стіні висіли дві порожні клітки для птахів. На постільній білизні виднілися червоні плями. У самому кутку стояв умивальник. Вода в ньому була брудна й червонувата. Петер виявився ще худішим, ніж спершу видався пальцям. Кожну щоку в нього розтинала глибока зморшка. Обличчя стало довше, вужче й суворіше, ніж було багато років тому. Чотири настирливі зморшки тяглися через чоло, так ніби очі в нього завжди стояли широко розплющені. Губів не видно було зовсім, їх позначала невдоволено скривлена щілина. Очі його, нещасні, водяво-блакитні, запитливо дивилися на брата, намагаючись виказувати байдужість; в їхніх кутиках чаїлася цікавість і недовіра. Ліву руку Петер ховав за спиною.

— Що в тебе з рукою?

Ґеорґ відвів її з-за спини. Рука була обмотана ганчіркою, яка наскрізь просякла кров’ю.

— Я покалічився.

— Як?

— За обідом ніж ненароком порснув по мізинцю. Відбатував дві фаланги.

— Ти, мабуть, полоснув щосили?

— Фаланги виявилися відтятими тільки наполовину й повисли. Я подумав, з них однаково пуття не буде, й відрізав їх зовсім. Щоб покласти край болю відразу.

— Що тебе так налякало?

— Ти й сам знаєш.

— Звідки мені знати, Петере?

— Сторож тобі розповів.

— Мені й самому здається дуже дивним те, що він не обмовився про це жодним словом.

— То він винен. Я не знав, що в нього канарки. Клітки він поховав під ліжко, дідько його знає навіщо. Півдня і цілий другий день тут, у комірчині, стояла мертва тиша. Учора за вечерею, коли я саме розрізав м’ясо, зненацька знявся страшенний галас. За перший переляк я поплатився пальцем. Ти зваж на те, що за роботою я звик до тиші. Та я помстився над тим негідником. Він такі грубі жарти любить. Думаю, він умисне сховав клітки під ліжком. Міг би ж залишити їх на стіні, де вони тепер висять знов.