Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

/820/ А після того, як Зевс поскидав уже з неба Титанів, Сина, Тіфона, зродила Земля, що з усіх наймолодший, З Тартаром: ще раз жагу в них влила золота Афродіта. Руки незмірної моці були в нього, сквапні до дії, Ноги — невтомні, як у богів, а понад плечами — Сотня голів жахливого змія-дракона знімалась, Чорні сичали із пащ язики, з-під брів у жахних тих Головах змія з банькатих очей вогонь виривався. Гляне — і кожна з голів вибухає полум’ям диким. Дикі були й голоси, що з голів жахних добувались: /830/ То нерозбірливе щось, усіляке, то іноді — звуки, Що зрозумілі хіба що богам, було ж, озивались Риком потужним бика, що ярма на шиї не відав, Часом то лева ричання було, безжального звіра, Деколи — диво для вух! — мов собак загавкала зграя, То — наче свистів якихось луна гуляла по горах. Статися б річ непоправна могла: Тіфон міг узяти Владу в той день над людьми й над богами, що на Олімпі. Батько ж людей і богів, гострий ум, біді тій зарадив: Громом ударив різким — і гуркотом, грому одлунням, /840/ Грізно озвалась земля і небо вгорі неозоре, Море хистке й Океану потік, і Тартар підземний. Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця, Що із престолу схопивсь — земля аж ахнула важко. Жаром з обох боків пойнялося фіалково-темне Море від грому, вогню, блискавóк із пащі Тіфона І від вітрів налітних, і від буйного пломеню грому. Вже палахтіла земля, пломеніло вже небо і море, Вздовж берегів шумували, злітаючи, велети-хвилі, Збиті поривом богів, гримотання знялося страшенне. /850/ Навіть Аїд, що панує над тінями, важко здригнувся, Й навіть Титани, у Тартарі, скупчені довкола Крона, — Від того шуму невгасного й гуку страхітної битви. Зевс же, напруживши сили усі, хапнув свою зброю — Грім, блискавицю стрімку й вогню летючого стріли, Хутко на ноги зметнувсь, ударив громом з Олімпу — Й голови хижі спалив геть усі, збезголовив потвору. Так він шмагав, усмиряючи велета, поки не впав той, Зранений, — і застогнала земля од важкого падіння. А блискавичний вогонь Громовержця пішов собі далі /860/ По глибоченних гуляти ярах, по лісистих верхів’ях, Де лиш ударив грім. В усю широчінь запалала Від того жару земля й стала плавитись; олово так-от Хистом удатних мужів у дірчатих плавиться тиглях, Так і залізо, — од нього ж ніщо не буває твердішим, — Десь у ярах лісових, вогнем приборкане лютим, Плинним стає на священній землі під рукою Гефеста, — Плавилась так і священна земля од сліпучого жару. Врешті, в глиб Тартару збурений Зевс повергнув Тіфона.