Зворотний зв’язок

— Не базікай, шкідливо, — сказав я якомога суворіше.

Я ніколи не дозволив би собі так розмовляти з ним. Але тепер, коли Андрій так силувано бадьорився, а по хвилі став ще слабший, я не міг стерпіти.

— Ну, ну, не гнівайся. Постараюся бути чемним. Скільки програм ти перепробував?

— Сімнадцять.

Сімнадцять характеристик електромагнітного поля, в якому, ніби в пастці, я намагався затримати життя в немічному тілі з перебитим хребтом. Це було останнє, що я міг застосувати: хімія і механіка були безсилі.

— А може, досить, друже? Може, годі мучити мене, переведи у відділення Астахова.

Чи розуміє він, що пропонує? Перевести в терапевтичне відділення? Там — ліки, апарати: штучні легені, серце, нирки, печінка, зрештою, переливання крові. Словом усе, що вже довело свою неспроможність. А для мене перевести його означає закінчити нарешті безсонну вахту, зняти з себе разом із халатом відповідальність, піти додому, виспатись… У медицині трапляються випадки, коли нічого вже не можна зробити. Мій модулятор теж не всесильний.

Його очі зацікавлено дивляться на мене, вивчають… Невже він запропонував усе це навмисне? Зневірився в мені, в моєму модуляторі й вирішив допомогти усунутися? Від нього можна цього сподіватися. Він був дуже простий у поводженні, кожного з нас називав на ім’я, але ми називали його тільки Командиром…

— То що, не хочеш перевести? — знову поцікавився він.

— Ні. — Здається, я сказав це надто різко. Його погляд став здивованим.

— Ти ж знаєш, що модулятор всесильний, — бадьоро промовив я. — Він здатний вилікувати кожного. Треба тільки знайти характеристику модуляції для твого організму.

— Одну-єдину! — змовницьки підморгнув він.

— Авжеж.

— Серед скількох?

Я зрозумів, що попав у пастку. В медичній “біографії” Андрія була електрична картка його організму, але її складено дев’ять років тому. Тоді модуляторів ще не було. І я не знав головного — номера модуляції. Отже, не знав основного — ритму. І штучний мозок модулятора не міг мені допомогти в цьому…

— Комп’ютер працює весь час, — промимрив я. — Раніше чи пізніше, але ми знайдемо…

— А скільки маємо часу?

Неприродна ситуація. Хворий доводить лікареві безнадійність свого стану. Але від цього хворого можна сподіватися чого завгодно… Невже він серйозно хоче, щоб я передав його Астахову?

Я подивився на годинник. Андрій відпочивав десять хвилин. Можна змінити програму. Він помітив, як затремтіла чашечка мікрофона, і швидко сказав:

— Ти знову зануриш мене в електромагнітні проводи?

— Потерпи, — сказав я якомога лагідніше.

— А що, я базікаю в маренні?

Я подивився йому в очі. За довгі роки медичної практики я навчився помічати страх в очах наймужніших хворих. Але в його очах не було нічого, крім цікавості.