Зворотний зв’язок
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зворотний зв’язок». Краткое содержание книги:
Формули спалахували і гасли, зрозумілі їм обом, як літери рідної абетки. Точно так описав би залягання пластів і він, Павло Юрійович. Правда, виконати цю роботу він не зміг би й за триста років. Вчений розхвилювався, стало важче дихати.
“Ні в якому разі не хвилюватися”, — наказував лікар. Дурниця! Нащо тоді жити?
Екран погас. Павло Юрійович дивився на сигома, на його нестаріюче обличчя: “Чого я ще жду? Щоб у ньому залишився весь я? З моїми турботами? Але ж це неможливо. Та й чи потрібно?”
Він підвівся на ліктях, щоб вдихнути більше повітря, і не зміг. Те, що впало на ліжко, було вже не Павлом Юрійовичем, а тільки тілом, з якого відходило життя.
…Сигом нахилився над тілом, склав йому руки на грудях, викликав лікаря. Йому здалося, що він утратив частину свого світу. Він прощався з Павлом Юрійовичем, як прощався б з частиною самого себе, із своєю молодістю. Більше йому нічого було робити в цьому домі.
Сигом вийшов і, ввімкнувши гравітатори, піднявся у бліде ранкове небо. Він думав:
“Тільки з ним я б міг порадитися по шостій таблиці. Тепер все треба вирішувати самому. І може, щоб знайти поправку на ікс, треба врахувати те, що, як мені здається, не має ніякого відношення до залягання пластів. Наприклад, зміну радіації в різні історичні епохи…”
“Щоб швидше виконати цю роботу, побудую у себе додаткові органи зору, вмонтую систему лічильників радіоактивності. Вони мають бути дуже чутливі…”
“Насамперед треба відвідати Володю. Судячи з його надто бадьорого листа, щось у нього не клеїться. Мабуть удома: Віра — дуже вередлива жінка, а у Володі не вистачає чуйності…”
Сигом утворив навкруг себе захисну оболонку і взяв курс на штучний супутник, де жив Володя…
Непотрібний спогад
Заплакала уві сні дитина…
Сигом Алг прислухався. Повернув голову. Порепаний жовтогарячий грунт, сліпучо-біле сяйво над рівним, як лінійка, горизонтом чужої планети.
…Загорівся нічник. У світлий прямокутник дверей зайшла навшпиньки жінка у нічній сорочці, ще вся тепла від постелі, сонна. Потягнула колиску до себе. Пластмасові шнури безшумно розтягнулись, і стало видно дитину: довгі вії і пухлі рученята, якими вона обняла ляльку. Ніжність, як туман, затягла свідомість сигома. “Не розбудити б…” — подумав він, і відразу ж, як поривом вітру, відкинуло туман. Інші ділянки мозку вже проаналізували побачене і видали результати. Те, що бачив Алг, жило лише в його пам’яті, а навколо була чужа планета, пустиня.
Сигом не знав, коли в його пам’ять вписалися ці картини. Можливо, вони потрапили туди з книжок або з розмов із людьми. А вірогідніше за все, він побачив це, коли жив у будинку одного із своїх двійників-людей, переймаючи їх досвід і пам’ять. Чи то в будинку суворого Іполита Івановича, що вмів так чітко доводити теореми, чи то у фантазера Валерія, чи в теоретика-універсала Колосовського. Проте хіба не однаково? Ні жінки, ні дитини давно не було в живих — адже Алг полетів із Землі більше трьох тисячоліть тому. А мить із чийогось сімейного життя збереглась лише в його колосальній атомарній пам’яті. Він повинен був давно викинути її звідти. Вона не мала для нього ніякого значення і, немов нав’язливий мотив пісні, іноді заважала думати. Проте викинути її було майже те ж саме, що змити останні примарні сліди жінки й дитини. Начебто умертвити їх обох, вдруге і остаточно.
І сигом зберігав цю підмічену мить, як спогад про своїх творців. Він беріг усе, що зв’язувало його з ними. Адже це зв’язувало його і з мільйонами інших сигомів, що розлетілись в різні боки Всесвіту, щоб пізнавати і переробляти його й себе.
Алг швидко крокував уперед, розглядаючи грунт, потім вмикав гравітатори і перелітав за секунди на десятки і сотні кілометрів.
З’явились скелі. “Які вони тут нецікаві, — розмірковував сигом. — Просто-напросто голі, відшліфовані шпилі. Але що то за дивні предмети висять на них? Вони схожі на кокони шовкопрядів. Подивлюсь на них зблизька”.
Він опустився на скелю поруч з “коконом”, що висів на ледь помітних клейких нитках. Сигом роздивився його своїми органами інфрачервоного та ультрафіолетового зору, торкнувся локаторами, послухав, чи не випромінює “кокон” яких-небудь енергетичних хвиль. Проте слідів життя і обміну із середовищем не виявив. Внутрішня будова “кокона” була дуже проста. Він складався з однорідної речовини. Сигом зібрався розщепити її ультразвуком і проаналізувати. Він взявся за “кокон” — нитки розтягнулись. В ту ж мить щось прозвучало…