Зворотний зв’язок
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зворотний зв’язок». Краткое содержание книги:
У відкритий світлий прямокутник дверей ввійшла жінка у нічній сорочці, зашепотіла: “Спи, рідний…” Алг завмер, не ввімкнув орган ультразвуку. Йому здавалось, що чути не звуки, а ніжність. Проте він добре знав, що почуття не можна чути. Можна чути лише звуки, що пробуджують почуття, а звуків не було…
За метр від сигома за виступом скелі причаїлись дві істоти. Вони були, як і “кокон”, нерухомо прикріплені до скелі, але на відміну від нього не могли бути виявлені сигомом, бо не мали ні постійної форми, ні звуку, ні кольору, ні запаху.
— Ні, це не жива істота, — сказала одна іншій, маючи на увазі сигома. — Швидше за все це хмарка пилу чи смерч. Адже воно весь час рухається, а всякий механічний рух — ознака нижчої форми матерії. Коли б ми так рухались, то нам ніколи було б мислити й удосконалюватись. Нас змело б випромінювання або навіть вітер. Час увімкнути передавачі хвиль і розщепити його. Інакше воно може завдати шкоди нашому малюку.
— Проте хіба ти не помічаєш чітких ритмів у його русі? Це не властиво для хмари пилу.
— Проте властиво для випромінювання. Я не стверджую, що це саме хмарка пилу. Можливо, згусток плазми. В усякому разі, воно не мислить. Інакше б вловило наші сигнали. Розум може мати форму і стан, недосяжний для нашого розуміння. Але яким би не був розум, він повинен вловлювати випромінювання почуттів, психічні хвилі.
— Правильно. Це вагомий доказ. Проте все ж таки давай почекаємо. Якщо воно завдасть нашій дитині хоч якої-небудь шкоди, — знищимо його.
Сигом все ще не наважувався. Він не відривав погляду від “кокона”, що висів на тонких нитках. “Кокон” щось нагадував. Але що?
“Дурниці! — подумав сигом, розізлившись на себе. — Іполит Іванович назвав би мене ідіотом, а Колосовський довів би, що я лобас. Завжди треба довірятись тільки логіці, а не підсвідомим почуттям”.
“Не будь однобоким!” — пролунав у його пам’яті застережний голос Колосовського.
Алг не знав, що в ту мить, коли б він увімкнув ультразвук, інші, потужніші хвилі енергії, невідомі йому, розклали б його тіло на частки, набагато менші за атоми. Він став би миттєвим спалахом світла.
Але знову, як настирлива мелодія, через численні канали його швидкодіючого мозку, здатного проробити мільярди операцій за мільярдну долю секунди, простяглись жіночі руки до колиски — приголубити того, що спить. Вії дитини були нерухомі, і колиска нерухомо висіла на пластмасових шнурах. “Не розбудити б…” — подумав тоді сигом.
“Не розбудити б…” — думав Алг, відпускаючи “кокон”. Туман прояснюється… Так ось що нагадує “кокон” — навіть не “кокон”, а почуття, яке він викликав. Того, що спить у колисці!
— Бачиш, воно не завдало нашому малюкові шкоди, воно відгукується на хвилі. Це — розум!
— Неймовірно, — погоджується інша істота. — Схоже, що ти маєш рацію. Почнемо з ним переговори?
Сигом відступає, намагаючись не шуміти. Він думає про людей. Давним-давно немає серед живих жінки й дитини. І хто б міг подумати, що вони оживуть спогадом і допоможуть зрозуміти чуже життя, врятують його?
МІСТ
Дивна світна споруда — навіс з обертовим дзеркалом — була вже зовсім близько. Вона випливала назустріч крізь фіолетово-кривавий туман. Тоді з будівлі й з’явились оті фігури. Вони вишикувались півколом і завмерли, ледь, похитуючись.
Важко сказати, на що вони скидались. Здавалося, куби перетворюються на конуси, а над ними спалахують маленькі зелені блискавки — і куб поступово стає кулею. Але й конуси змінювали форму. Часом їх огортав серпанок, і тоді вони мерехтіли, а часом зовсім зникали — видно було тільки якісь невиразні хвилі.
— Жителі цієї планети? — прошепотів Вадим, наймолодший з космонавтів.
— А може, машини чи прилади? — озвався Кім, і йому стало душно під пластмасовим скафандром.
Таємничі фігури наблизились. Тепер од землян їх відділяв тільки струмок з вируючою фіолетово-червоною рідиною.
Майже одночасно всі четверо космонавтів відчули поколювання у скронях і потилиці, ніби від слабкого електричного струму. Поколювання повторювалось у певному ритмі, зростало…
“Вони почали передачу, — подумав Свєтов. — Це мислячі істоти або машини, якими керують на відстані. Нам треба порозумітися з ними або з тими, хто їх послав, і насамперед показати, хто ми такі…”