"Володар Всесвіту"
- Автор: Дашкиев Николай Александрович
- Год: 1955
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «"Володар Всесвіту"». Краткое содержание книги:
Досі йому щастило — він не зустрів жодної акули. Ці огидні хижаки добре відчувають запах і охоче пливуть за кораблем, пожираючи всілякі покидьки, тому осторонь від морської траси їх буває значно менше. Але в прибережній смузі водяться акули-людоїди, а їх треба стерегтися найдужче.
Саме це й змусило Михайла бути весь час насторожі й пильно оглядати поверхню моря.
Підпливаючи до величенького острова — останнього перед лагуною біля берегів Малайї, — Лимар ще здалеку помітив дивне явище: якісь невеличкі пташки кружляли над прямовисною скелею, потім падали, здавалося, просто на воду й зникали в ній. Мишко здивувався ще більше, коли придивився, що ці чудні вправи виконують не чайки, а звичайні сухопутні ластівки.
Таємниця розкрилася, аж коли Мишко наблизився до острова на кілька десятків метрів. Ластівки зовсім не пірнали в море за здобиччю, як це могло здаватися, а просто залітали в якийсь грот. Отвір цієї печери був майже залитий водою, але птаство вправно користувалося з прибою і прослизало у вузьку щілину над поверхнею моря, тільки-но хвиля одкочувалася назад.
Мабуть, у ластівок там були гнізда, — отже, можна поснідати яєчнею, хоч і сирою.
Лимар підплив ближче, зазирнув у грот і аж скрикнув з радощів: там, метрів за три від входу, плавала прив'язана до кам'яного виступу невелика пірога.
Води в гроті було не більше як по груди. Вкрите дрібними кольоровими черепашками дно добре освітлювалося крізь отвір.
Мишко впірнув у грот, оглянув пірогу і, забувши про початкову мету шукань, хотів уже вивести човен назовні, але вчасно затримався: хто знає, чи безпечно пристати до малайського берега вдень. Краще зачекати до вечора.
Отже, був час старанно оглянути схованку і пошукати чогось їстівного.
Отакі морські гроти — не дивина. Неспокійне море котить свої хвилі більш-менш лагідно тільки вдалині від суходолу. А коли на шляху трапляється якась перепона, море закипає, лютує, настирливо й методично б'є в скелю, одламує від неї частинку по частинці і товче вже ними, немов численними таранами, аж поки видовбає заглибину. Але це тільки початок. Руїнницька сила прибою вестиме цю заглибину далі й далі, аж до того моменту, коли буде продовбано в скелі чи острівці тунель. З часом цей тунель пошириться, перетвориться в кам'яні ворота, а пізніше вони впадуть і ознаменують цим остаточну перемогу моря над сушею.
Чимало таких тунелів, пробитих морем, Мишко Лимар побачив незадовго перед тим, під час рейсу до берегів Норвегії; милувався величними Залізними воротами у прибережній скелі острова Ведмежого в Баренцовому морі.
Грот, у який потрапив Лимар, видно мав трохи інше походження. Хвилі, мабуть, лише пробили отвір у вузьку й довгу печеру, яка утворилася дуже давно, внаслідок могутніх тектонічних процесів.
Цей грот свого часу правив комусь за притулок, та ще й часто відвідуваний. Про це свідчили хоча б оці грубо витесані східці, які вели од «причалу» піроги до невеликої площадки на сухому.
Лимар вибрався на площадку і, переборюючи неприємне почуття остраху від однієї тільки думки про зустріч з якимсь плазуном, почав нишпорити в темних закапелках.
Ніде нічого… Аж ось його пальці намацали невелику плескату скриньку. Ліхтарик!
Лимар не дуже зрадів: йому куди потрібніші були б сірники. Але, безперечно, придасться і ця знахідка.
Тепер уже він освітлював собі шлях електрикою. Правда, батарейка не давала потрібної напруги, та очі швидко призвичаїлися до жовтого світла крихітної лампочки.
В передній частині грота не було нічого цікавого, тому Лимар попрямував далі. Він ішов спочатку вузьким карнизом, а потім зійшов униз. Рівень води тут був нижчий — певно, дно печери поволі піднімалося вгору.
І тут — нічого. Мишко вже хотів повернути назад, коли це десь попереду почувся плюскіт, — так, наче в невеликому шаплику з водою спроквола перевернулося якесь важке тіло.
«Людина?.. Звір?»… Лимар зупинився, загасив ліхтарик і затамував подих.
Знову щось плюснуло, хлюпнуло — аж до ніг Лимаря по гладесенькій поверхні води добігли брижі.
«Риба!» Михайло подолав хвилинний острах і пішов уперед.
Справді: у невеликій заглибині борсалася чимала, схожа на подушку з хвостом, рибина. Вона, певно, забралася сюди під час припливу, а тепер задихалася, розбризкуючи рештки води з неглибокого резервуара.
«Яєчнею» поласувати не вдалося, бо ластів'ята вже встигли вилупитися, зате це вже була справжня здобич, — краща за слизняків-молюсків!
Лимар стрибнув до водойми, штрикнув ту рибину ножем… і відчув такий страшенний удар електричного струму, що аж заточився й упав.