"Володар Всесвіту"

Щеглов узяв її за руку й підвів до Михайла. Вона мовчки обняла коханого, припала щокою до його плеча. І він не здивувався, — так, ніби знав, що Паріма увесь час була тут поруч.

— Ходімо, люба! — сказав він тихо.

— Тільки — не хвилюватись! — погрозив услід їм Довгополов. Він витер піт з лоба й повторив уже з іншою інтонацією: — Не хвилюватись!.. Гм… Добре сказати!

Академік посмикав себе за сиву бороду і рвучко обернувся до Щеглов а:

— Прозрів!.. Ви чуєте: прозрів!.. Хай на мить, але ж це тільки початок. Людина, приречена до найстрашнішого, врятована…

Він ще трохи помовчав, а потім жартівливо поскаржився:

— А про що ж мріяти далі?.. Підкорено землю і води, енергію атома і міжзоряні простори… Починає розкриватися найглибше: таємниця живого мозку… Що ж іще?

Щеглов тільки посміхнувся у відповідь: любий академіку, попереду ще роботи та роботи! І завжди, немов полум'яні дороговкази, палахкотітимуть ясні мрії. Без мрій нема життя.

— Я бачу сонце! — почувся з коридора схвильований голос Лимаря.

Довгополов і Щеглов озирнулися. Крізь одчинені двері було видно: біля вікна, залиті яскравими променями сонця, стояли двоє — молоді, сильні, красиві.