"Володар Всесвіту"
- Автор: Дашкиев Николай Александрович
- Год: 1955
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «"Володар Всесвіту"». Краткое содержание книги:
— Так.
— Дивно… А я — Джек Петерсон.
— А чому ви здивувалися?
— Та просто… Просто, мені здалося, що я зустрічався з вами.
— Цілком можливо. — Фогель байдуже ковзнув поглядом по його постаті й попрямував до стола.
— Ну, то пробачте! — Джек вийшов з кабінету й пішов коридором.
«Байдужа, неприємна людина! — думав він. — Що й казати: німець, та ще й, певно, гітлерівець. Отакі в концтаборах замучили сотні тисяч людей».
Джек зупинився, замислився… Може, він стрічався з Фогелем у концтаборі?.. Занадто вже знайомі йому оці сірі холодні очі і скептична посмішка єзуїта. І стриманість рухів. І енергійна хода добре натренованого спортсмена… Але разом з тим є у цій людині і щось незнайоме, несподіване, наче аж невластиве їй… Невже просто дивна схожість двох різних осіб?
— Фогель… Петер Фогель… — мимрив собі під ніс Джек, ходячи з кутка в куток кімнати. І раптом бацнув себе по лобі: інтегратор! Та з допомогою цього приладу можна пригадати все, що бачив колись хоч раз!
Петерсон побіг до визначеної йому лабораторії. І тільки-но затанцювали на екрані зелені змійки, неясні спогади враз набули чіткості й виразності.
Так, він зустрічався з Фогелем раніше. Але… Але то був не Фогель, а…
І в пам'яті виникло:
…Початок травня 1945 року. Норвегія. Тромсе-фіорд. Підземна гідроелектростанція, пристосована гітлерівцями для видобування «важкої води».
Попрацювавши понад два роки в задушливій, отруйній атмосфері електролітичного цеху, Джек Петерсон захворів на суставний ревматизм, та ще й у такій гострій формі, що навіть гітлерівські лікарі були змушені покласти його до госпіталю, — на території концтабору, звичайно.
Перед кінцем другої світової війни становище в Тромсе-фіорд було тривожним. Серед ув'язнених поповзла чутка, що «важка вода» потрібна гітлерівцям для створення надзвичайно сильної вибухової речовини, грам якої може зруйнувати найбільше місто світу, — Нью-Йорк, наприклад.
Це були перші натяки на атомну бомбу, яку так і не встигли виготувати гітлерівці. Невідомо, як могли просочитися ці чутки в повністю ізольований концтабір, — можливо, їх поширювали самі фашисти, щоб підтримати настрій своїх же солдатів, — але ув'язнені тепер зрозуміли, чому так часто і настирливо над Тромсе-фіордом кружляють американські та англійські літаки.
Жодна бомба ще не впала на підземний завод, — бомбардувальники методично руйнували навколишні села, — та хто міг би поручитися, що основний бомбовий удар не буде спрямований саме сюди?
А тут ще з півночі щораз сильніше почав долітати відгук артилерійської канонади, — казали, що там висадився десант союзників і прямує на Тромсе.
Хворі в госпіталі концтабору втратили сон і спокій. Кожен з них палко бажав якнайшвидшого визволення… і боявся тих страшних хвилин, коли гітлерівці в останньому пароксизмі спробують винищити всіх в'язнів.
Одного ранку в таборі зчинилася метушня. Трапилося щось несподіване і, певно, прикре для фашистів. Охоронці кинули свої пости, медичний персонал зник; метушилися Денщики, збираючи речі.
Аж ось у двір заїхала військова машина під білим прапором.
— Наші! Наші! — закричав один із в'язнів, росіянин.
В машині було двоє — солдат-шофер і худорлявий мужчина у формі радянського майора.
Назустріч парламентерам підтюпцем біг комендант табору, червонопикий, огрядний полковник. Обличчя в Нього було перелякане, але він намагався стримати себе і, наближаючись до майора, уповільнив ходу, набундючився, ще дужче почервонів.
Майор мовчки передав йому пакет. Комендант прочитав ультиматум, зібгав папірець, шпурнув геть і вигукнув:
— Ні!.. Я здам об'єкт лише в тому разі, коли зможу вивести звідси усіх зі зброєю й обладнанням.
— Це ваше останнє слово? — радянський майор ввічливо посміхнувся і кивнув головою в бік гори, що височіла на півночі. — А чи знаєте ви, що ваш об'єкт буде стертий з лиця землі нашою артилерією за якихось кілька хвилин?
— Не буде! — зухвало вигукнув полковник. — Я виведу на поверхню ув'язнених. Вам не дозволять їх вбивати.
— М-да… — обличчя майора набуло заклопотаного вигляду. — Дозволите скористатися з радіостанції, щоб передати вашу відповідь?
— Прошу!
Майор підійшов до своєї машини, настроїв передавач і сказав звичайним, діловим тоном:
— «Квітка», «Квітка»!.. Я — сьомий!.. Ультиматум відхилено. Комендант табору погрожує вивести в'язнів на поверхню… Доведеться вжити заходів номер два…
Майор швидким рухом повернувся до коменданта і різко скомандував:
— Батарея!.. На мене!.. Вогонь!