Тронка
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тронка». Краткое содержание книги:
Із солідарності з льотчиками господар не налив чарки й собі. Мусив Корній лікувати свій зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою.
- Ще дужче крутить,- винувато загомонів він серед тиші під нищівним поглядом своєї молодиці і, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: - Отак нас лікують! Приїхала аж із області санітарною летучкою якась швигалка: “Товариші чабани, може, пеньки в кого, підходьте”. Оце, думаю, увага до чабана. Всіх чабанів по кошарах об'їжджає, на місці зуби рве, без відриву від виробництва… А в мене якраз пеньок кутній озивається… Починайте з мене, кажу. Запрошує вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, міцніше! А сама тим часом запалила спиртівку, щипці туди раз! два! - все чин чином, і хоч сама тонкорука, а як вхопила за корінь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затріщав, всю щелепу, здавалось, вивертає… А болить - криком кричав би… Відпльовую кров та лаюсь - чого, мовляв, не заморозили, чи, може, думаєте, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз поїду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досі везе… Ну, що про таку сказати, га?
- Бо їй хлопці в голові, а не ваші чабанські зуби,- каже Демидиха сердито.
- Не один же ти в неї, Корнію,- заступається за лікарку Демид.- Скільки тих хворих тепер… Фронти, окопи, голодовки - все вилазить боком… Приїхала, попрактикувалась - і далі.
- Не має вона права на мені практикуватись,- обурено вигукнув Корній, вже кутуляючи.- Вимагатиму тепер, хай замість пенька цілу щелепу мені вставить. Тільки ж як її знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральній тієї швигалки?
- Не до неї мені було,- блиснула Тоня до всіх своїми горіхово-карими.- В мене екзамен був!
- Ну як? - поцікавився батько.
- Можете привітати. Хоч і жарко було, а здала!
- Що ж ти здавала?
- Твір,- засміялася Тоня і додала багатозначно: - На вільну тему!
- І написала його, мабуть, азбукою Морзе? - весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем:
- Ти вгадав.
Матері не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, і, осікши дочку поглядом, вона звернулась до сина:
- Ти ж, сину, хоч пиши частіше. Та більше описуй про себе. А то он і в госпіталі лежав, і рука була в гіпсі, а ми про те аж коли дізнались… Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було?
Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своїм командиром і почав неквапом нарізати на сковороді яєчню.
- Нічого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слід. Бачите, пальці всі працюють.- Повеселілий, він ворухнув у повітрі пальцями, демонструючи руку матері.- Рука як рука. Така, як і до того була. Не довша й не коротша.
- І хабарів не бере,- підкинув один з льотчиків. Всі засміялися за столом, а найбільше ці останні слова батькові припали до душі. Він аж плечі розправив від гордощів за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в інших… Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, ресторанні лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, він недаром їсть хліб народний…
- А своєму командуванню передайте,- насурмлено каже батько,- що ми тут теж не трава, не затулили нам світ овечі хвости… Бачимо, що й до чого. І трудимось теж на совість. Бо краще вже згоріти на роботі, ніж заіржавіти від неробства.
Демид тим часом, підсунувшись до свого сусіда-льотчика, мовчазного, білобрового, якого товариші називають просто Павликом, починає настирно допитуватись, чи не знає він чого про теперішню долю якогось генерала Іванищева, з яким він разом воював в сорок першому в оточенні… Мало не з кожним приїжджим заводить Демид мову про того свого генерала і дивується, що ніхто про нього не чув і не знає, хоч генерал був справжній, не покинув солдатів у біді. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, він не зводить погляду із Демидового Мишка, який, мовби зачманівши, стоїть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тією точкою є значок у Павлика на грудях, значок у формі маленької бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу.