Тронка

- Таких, як ми, не згадують,- пробубонів Корній, тримаючись рукою за зуби, що знову йому розболілись.- Ми - трава.

- Дурниці мелеш,- заперечив Горпищенко.- Чому трава? А що без нас було б тут? Чи пив би хто воду з цього колодязя? Давно б його замулило, занесло… А так весь степ п'є.

- Пити - п'ють… А ми? Хіба так людині жити? З молочаю в чайну та звідти знову в молочай, знов до ґирлиґи…

- А що, як ґирлиґа? - скипів Горпищенко.- В наш час ґирлиґа й ракета поруч стоять!

Це він має на увазі ті сріблясті літаки, що ними вилискує степ полігонний, та тих командирів, що часом звідтіля заїжджають до нього і шанобливо здоровкаються з старим за руку, і не тільки тому, що він знатний чабан і нагороджений - ще до війни - за свою працю орденом та вміє, як ніхто, варити “кашу в кожусі”,- найбільше ж за розум вони поважають старого, за вдачу його та ще, звісно, за сина. Нікого з чабанів так далеко не пускають з отарами на територію полігона, як Горпищенка, лише йому (якщо тільки тихо там) дозволяють заходити з вівцями туди, куди іншим зась. Так принаймні Корнієві здається. І його трохи аж ревнощі беруть на свого бригадира та на його дружбу з військовими.

- Чого ж тоді, по-вашому,- звертається він до Горпищенка,- так мало охочих іти до нас, щоб вік з ґирлиґою калатати?

- А давай ось Мишка спитаємо,- посміхається Горпищенко і підгукує Демидового козарлюгу, що неподалік воює з гусаком.- Втри носа, Михайле, і відповідай: чи хотів би ти бути, ось як я, чабаном?

Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька.

А Горпищенко думає тим часом про свої вічні чабанські незлагоди з дирекцією, про чоботи, що їх цілу зиму палить гнояка в кошарах, та про ту лихоманку, що настає для чабанів, коли починається стрижіння овець, з яким вони оце тільки недавно впорались. В трудовому чабанському сезоні стрижіння - це робота найвищої напруги, весь радгосп тоді як у штурмі, стригалями йдуть і комбайнери, і шофери, й чабанські жінки, бо чабанів для цієї роботи не вистачає: тисячі ж овець! Каторга, пекло, найважчий це труд, навіть при механізації. Цілоденне мекання, духота, запах сірки, жиропоту, крові, карболки… Стригалі, мотористи, точильники - всі чадіють від спертого повітря, від овечої сірки, піт заливає очі, тричі на день люди мусять бігти до оцього колодязя, обливатись водою, як прокатники на заводі… Комбінезони їхні - це одна мазута, ніхто й прати не береться, темп роботи такий, що нема коли тобі й слова вимовити, ніколи жартом перекинутись.

Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху.

- Ніж! - гукаєш, і це означає - давай ніж.

- Руно! - і це означає - забирай руно. Якщо ти фахівець абиякий, то, тільки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'ється під руками, мусиш її в'язати. А найвищий клас - це коли стрижеш і не в'яжеш. До таких належить він, Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з кошари, і аж водить тебе… чабанський “вальс” мимоволі танцюєш… Зате ж навесні, коли степ тюльпанами цвіте, а ти виведеш отару на простір, стоїш біля овечат, а вітер струмує, купає тебе, співає у травах. Хіба ця робота не може зробити людину щасливою? Ґирлиґа? Ну й що? Колодязь оцей - моя світлиця. То моє життя на цій планеті! Хай інший живе інакше, а я так його проживу!