Чорний обеліск
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск». Краткое содержание книги:
У порівнянні з попередніми це гостро сатиричний твір. Письменник у ньому таврує й викриває не тільки фашистів, а й тих, хто сприяв їхньому приходу до влади і тим самим кинув Німеччину в прірву страшної війни. Автор також застерігає народ від тих, хто плекає надії на «новий реванш», відроджуючи фашизм на заході Німеччини. Письменник у цьому романі ще раз показав себе видатним майстром, який глибоко знає психологію людини, уміє знаходити в ній не тільки те ганебне, що, як тавро, наклала на неї капіталістична дійсність, а й чудесне, гуманне, що криється за звичайною зовнішністю простої людини, змученої важким життям.
— Як вам подобається ця дама? — питаю я Різенфельда.
— Дама непогана…
— Познайомити вас? Мадемуазель де ля Тур.
Різенфельд витріщує очі:
— Ля Тур? Не хочете ж ви сказати, що ця безглузда гра природи і є тією чарівною істотою з вікна напроти вас?
Саме це я хочу сказати, щоб побачити, як він реагуватиме, але раптом помічаю, що його обличчя з велетенським носом засяяло ангельською посмішкою. Він мовчки показує на жінку біля входу:
— Он… он там… ото вона! Та сама хода! Таку ходу відразу пізнаєш!
Він не помиляється. До зали справді входить Ліза у супроводі двох старих шкарбанів. Тримається вона, як дама з вищого світу, принаймні за уявленнями Різенфельда. Ліза, здається, майже не дихає, а своїх супутників слухає неуважно й гордовито.
— Хіба я не правду кажу? — питає Різенфельд. — Хіба не можна впізнати жінок по ході?
— Жінок і поліцейських, — відповідає Георг і сміється. Однак на Лізу він теж дивиться з задоволенням.
Починається другий номер програми. На танцювальний майданчик виходить акробатка — молода, з задерикуватим лицем, кирпатим носом і гарними ногами. Вона виконує акробатичний танець з сальто, стійками на руках і стрибками. _Ми далі стежимо за Лізою. їй, здається, найбільше хотілося б повернутися і піти звідси геть, але це, звичайно, чистісінький обман: «Червоний млин» — єдиний нічний клуб у місті, всі інші — це кафе, ресторани й пивниці. Тому сюди й ходять усі, кому дозволяє кишеня.
— Шампанського! — гримить Різенфельд диктаторським голосом.
Мене охоплює жах; Георг теж стурбований.
— Пане Різенфельд, — кажу я. — Тут шампанське дуже погане.
В цю мить я відчуваю, що знизу хтось на мене дивиться. Я здивовано оглядаюсь. Це акробатка: вона так вигнулась назад, що просунула голову між ноги. Зараз вона нагадує карлика з величезним горбом.
— Шампанське ставлю я; — заявляє Різенфельд, підкликавши кельнера.
— Браво! — гукає обличчя з підлоги.
Георг моргає мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних ситуаціях. Так між нами домовлено.
Тому він каже:
— Якщо ви хочете шампанського, Різенфельд, ми вас почастуємо. Адже сьогодні ви наш гість.
— Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!
Різенфельд сьогодні справжнісінький Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки, обкладену льодом.
Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п'ю за здоров’я Різенфельда, він урочисто відповідає мені тим же.
З’являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн із своєю компанією залишає зал, і Віллі займає сусідній столик. Він одразу ж встає і запрошує до себе Рене де ля Тур. Та підходить з вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби оцінюючи, кидає погляд на шампанське і на нас трьох. Ми слідкуємо, чи не зацікавиться нею Різенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Однак він зачарований Лізою.
— Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? — питає він Георга.
— Я б вам не радив цього, — дипломатично відповідає Георг. — Але згодом ми, можливо, десь ще познайомимося з нею.
Він з докором дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все б було в порядку. Але хто міг подумати, що Різенфельд кинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтики не мають почуття гумору.
— Ви танцюєте? — питає мене акробатка.
— Погано. Я не відчуваю ритму.
— Я теж. Спробуймо разом.
Ми втискуємось у натовп на танцювальний майданчик, і нас повільно затягує вперед.
— Троє чоловіків без жінок у нічному клубі, — каже Герда. — Чому так?
— А чом би й ні? Мій друг Георг запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.
— Котрий із них ваш друг? Отой носатий?
— Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід показувати.
— Звичайно… А ви?
— У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.
— Не наступайте мені на ноги, — просить Герда. — Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.
Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин стіл, і цього разу вона, слава богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем, і він її обхопив за талію. Який тут чорт дослухатиметься до музики! Я посміхаюсь Герді й притискаю її до себе тісніше. При цьому стежу за Ерною.