Чорний обеліск
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск». Краткое содержание книги:
У порівнянні з попередніми це гостро сатиричний твір. Письменник у ньому таврує й викриває не тільки фашистів, а й тих, хто сприяв їхньому приходу до влади і тим самим кинув Німеччину в прірву страшної війни. Автор також застерігає народ від тих, хто плекає надії на «новий реванш», відроджуючи фашизм на заході Німеччини. Письменник у цьому романі ще раз показав себе видатним майстром, який глибоко знає психологію людини, уміє знаходити в ній не тільки те ганебне, що, як тавро, наклала на неї капіталістична дійсність, а й чудесне, гуманне, що криється за звичайною зовнішністю простої людини, змученої важким життям.
— Ні, ні! Це… Я тільки хотіла…
Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.
За хвилину жінка додає:
— Це для мого чоловіка…
Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.
— Ось тут дуже гарні пам’ятники, — кажу нарешті.
— Гарні, тільки…
Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.
— Я не знаю, чи взагалі дозволять… — видушує вона з себе.
— Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?
— Могила не на церковному кладовищі…
Я вражено дивлюся на неї.
— Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі,— одвернувшись, швидко і тихо каже вона.
— Чому не хоче? — здивовано питаю я.
— Він… тому, що він наклав на себе руки, — скрикує жінка. — Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.
Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.
— Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? — питаю я.
— Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.
— Але ж це безглуздя! — сердито кажу я. — Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?
— Еге ж. Пастор так сказав.
— Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. Де ж тоді його ховати?
— За огорожею кладовища. Не на освяченій землі. Або на міському цвинтарі. Але ж цього не можна. Там таке безладдя!
— Міський цвинтар набагато кращий за католицький, — кажу я. — І там теж поховані католики.
Вона хитає головою:
— Так не годиться. Він був побожний. Його треба… — Її очі раптом наповнюються слізьми. — Йому, певно, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати на освяченій землі.
— Він, мабуть, взагалі про це не думав. А ви не сумуйте через свого пастора. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не на освяченій землі.
Вона швидко обертається до мене.
— А де?
— На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братніх могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що богові це байдуже.
— То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік…
Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози — звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка — як пучок соломи: здається, вітер може дмухнути і понести її.
— Може, він в останню мить ще покаявся? — кажу я, аби не мовчати. — І за це йому буде все прощено.
Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!
— Ви справді так думаєте?
— Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Це знає тільки ваш чоловік. І не може вже про це сказати.
— Пастор запевняє, що гріх самогубства…
— Шановна пані! — перебиваю я її.— Бог набагато милостивіший за священиків, повірте мені.
Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена могила, як думка про те, що її чоловік приречений за самогубство вічно горіти в пеклі і що він, може, був би врятований і відправлений тільки на кількасот тисяч років у чистилище, якби його поховали на католицькому кладовищі.
— Це сталося через гроші, — каже жінка. — їх було покладено в ощадну касу строком на п’ять років, тому чоловік не міг їх забрати. Це посаг моєї дочки від першого шлюбу. Він був опікуном. Коли ж два тижні тому гроші, нарешті, забрали, вони виявилися нічого не вартими, і наречений відмовився од весілля. Він сподівався, що в нас є за що купити добрий посаг. Два роки тому ми справді могли б його купити, але зараз гроші вже нічого не варті. Дочка дуже плакала… Чоловік не витримав. Він вважав, що це його вина: йому треба було бути обережнішим. Але ж гроші було внесено на певний термін, бо так процент вищий, і ми не могли забрати їх раніше.
— Як він міг бути обережнішим? Таке зараз трапляється на кожному кроці. Він же був не банкір.
— Ні, бухгалтер. Сусіди…
— Хай вас не турбує, що кажуть сусіди. Це завжди злісні плітки. А в усьому іншому покладіться на бога.
Я відчуваю, що мої слова не дуже переконливі, але що можна сказати жінці за таких обставин? У всякому разі не те, що я думаю насправді.
Вона витирає очі.
— Я не повинна була вам розповідати цього. Що вам до нього? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди…
— Нічого, — втішаю я її,— ми до такого звикли. Сюди приходять лише люди, котрі втратили своїх близьких.
— Звичайно, але не так..
— І так теж. В ці сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, які потрапляють у безвихідь. Значить, порядні люди. Непорядні викручуються.