Чорний обеліск
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск». Краткое содержание книги:
У порівнянні з попередніми це гостро сатиричний твір. Письменник у ньому таврує й викриває не тільки фашистів, а й тих, хто сприяв їхньому приходу до влади і тим самим кинув Німеччину в прірву страшної війни. Автор також застерігає народ від тих, хто плекає надії на «новий реванш», відроджуючи фашизм на заході Німеччини. Письменник у цьому романі ще раз показав себе видатним майстром, який глибоко знає психологію людини, уміє знаходити в ній не тільки те ганебне, що, як тавро, наклала на неї капіталістична дійсність, а й чудесне, гуманне, що криється за звичайною зовнішністю простої людини, змученої важким життям.
— Ось він іде, — каже Георг. — Спитай його.
Ми відчиняємо двері. В напівтемряві до нас піднімається Різенфельд. Чари весняного вечора аж ніяк не вплинули на нього, це ми відразу бачимо. Ми вітаємо його з удаваним панібратством. Різенфельд помічає це. Він скоса позирає на нас і незграбно опускається в крісло.
— Побережіть свої викрутаси для іншого разу, — бурчить він у мій бік.
— Я й так хотів це зробити, — відповідаю, — але ніяк не можу. Те, що ви вважаєте викрутасами, в іншому місці називають хорошими манерами.
На обличчі Різенфельда з'являється зла посмішка.
— Хорошими манерами сьогодні далеко не заїдеш.
— Ні? А чим же? — питаю я, або тільки втягти його в розмову.
— Чавунними ліктями і гумовим сумлінням.
— Але ж, пане Різенфельд, — примирливо каже Георг, — ви самі маєте найкращі в світі манери. Може, не найкращі в міщанському розумінні цього слова, але, безперечно, дуже елегантні.
— Он як? Думаю, що ви помиляєтесь! — Різенфельд відпирається, однак слова Георга йому явно підлестили.
— У нього манери розбійника, — вставляю я. Це те, чого Георг від мене чекав. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам'ять. — Чи, вірніше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.
При слові «розбійник» Різенфельд трохи щулиться — надто близько це до правди. «Пірат» повертає йому добрий гумор. Саме на таку реакцію ми й сподівались. Георг дістає з ящика, в якому стоять фарфорові ангели, пляшку горілки і наливає в чарки.
— За що ми вип'ємо? — питає він.
Звичайно п'ють за здоров'я і за успіх справи. Але нам таке не годиться. Різенфельд для цього надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням, щоб помирало якнайбільше людей. Це все одно, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголошувати тости самому.
Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мовчить. За хвилину він раптом каже в напівтемряву:
— А що таке, власне, час?
Георг здивовано опускає свою чарку на стіл.
— Перець життя, — спокійно відповідаю я.
Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.
Різенфельд не звертає на мене уваги.
— Як ви гадаєте, пане Кроль? — питає він.
— Я проста собі людина, — каже Георг. — За ваше здоров'я!
— Час, — наполягає Різенфельд, — цей плин, що не знає впину, — не наш жалюгідний час! Час, ця повільна смерть…
Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.
— Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, — кажу. — Що ви вечеряли, пане Різенфельд?
— Заткніть пельку, коли говорять дорослі, — відповідає Різенфельд, і я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки — він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Бог знає, що з ним сьогодні трапилось! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час — важливий фактор для векселя, який він має підписати, однак я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.
— Зараз мені п'ятдесят шість, — веде далі Різенфельд, — а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лиш кілька років. Де ж воно все поділося? Що трапилось? Раптом прокидаєшся — а ти вже старий. З вами теж так, пане Кроль?
— Майже так, — спокійно каже Георг. — Мені сорок, а почуваю я себе шістдесятирічним. Може, це все наробила війна?
Він бреше, щоб підтримати Різенфельда.
— А зі мною зовсім інше, — заявляю я, аби внести й свою пайку в нашу спільну з Георгом справу. — Теж через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п'ять, однак я почуваю себе все ще сімнадцятилітнім. Сімнадцятилітнім і сімдесятилітнім. Мою молодість украла солдатчина.
— У вас це не через війну, — заперечує Різенфельд, який, очевидно, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. — Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти; без неї ви ще й сьогодні залишились би на рівні дванадцятирічного.
— Дякую, — кажу я. — Який комплімент! В дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої свободи духу!
Георг наливає знову. Ми бачимо, що вечір буде важкий. Нам треба витягнути Різенфельда з провалля світової скорботи, а ні Георгові, ні мені не хочеться сьогодні вдаватись до філософських банальностей. Краще б ми спокійно сиділи десь під каштанами і мовчки попивали мозельське замість того, щоб у «Червоному млині» сумувати за Різенфельдовими втраченими роками.