Чорний обеліск
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск». Краткое содержание книги:
У порівнянні з попередніми це гостро сатиричний твір. Письменник у ньому таврує й викриває не тільки фашистів, а й тих, хто сприяв їхньому приходу до влади і тим самим кинув Німеччину в прірву страшної війни. Автор також застерігає народ від тих, хто плекає надії на «новий реванш», відроджуючи фашизм на заході Німеччини. Письменник у цьому романі ще раз показав себе видатним майстром, який глибоко знає психологію людини, уміє знаходити в ній не тільки те ганебне, що, як тавро, наклала на неї капіталістична дійсність, а й чудесне, гуманне, що криється за звичайною зовнішністю простої людини, змученої важким життям.
— Що все це значить у порівнянні з чарами фантазії! — реве він, заглушаючи галас. — Неприкрашена дійсність, це добре. Але де ж поезія? Оте вікно сьогодні ввечері на тлі темного неба — там було про що помріяти. Така жінка — ви розумієте, що я маю на увазі?
— Цілком, — кричить у відповідь Георг. — Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров'я, Різенфельд!
— Я дивлюся на це не так грубо! — горлає Різенфельд, щоб перекричати фокстрот. — Я дивлюсь на це поетичніше!
— Я теж! — реве у відповідь Георг.
— Я ще поетичніше!
— Гаразд, так поетично, як тільки хочете!
Музика переходить на могутнє кресчендо. Танцювальний майданчик скидається на коробку з сардинами. Раптом я завмираю на місці. Праворуч у натовпі танцюристів я помічаю свою приятельку Ерну в лапах якоїсь вичепуреної мавпи. Ерна не бачить мене, але я ще здалеку пізнаю її руде волосся. Вона безсоромно висить на плечі типового юного спекулянта. Я не рухаюся з місця, але почуваю себе так, ніби проковтнув ручну гранату. Ось вона танцює тут, негідниця, якій я присвятив десять віршів з своєї неопублікованої збірки «Пил і зорі», — а мені цілий тиждень брехала, що дістала струс мозку і їй заборонено виходити з дому. Казала, нібито впала в темряві. Так, упала, але на груди цьому молодикові в двобортному смокінгу і з масивним перснем на лапі, якою він обіймає Ерну. А я, йолоп, ще сьогодні по обіді послав їй рожеві тюльпани з нашого саду з віршем у три строфи під назвою «Травневий молебен Пану»… А що, коли вона оце зараз прочитала його своєму спекулянтові? Я саме бачу, як вони обоє корчаться від сміху.
— Що з вами? — горлає Різенфельд. — Вам погано?
— Жарко, — кажу я, відчуваючи, як піт стікає в мене по спині. Я розлючений, що Ерна може обернутися і побачити мене червоного й спітнілого, а я зараз понад усе хотів би мати вигляд світської людини — гордовитої, холодної й байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Різенфельд безжально сміється. Георг помічає це.
— А ви й самі дуже пітнієте, Різенфельд, — каже він.
— У мене це зовсім не те! Це піт здоров'я! — кричить Різенфельд.
— Це пітніє час, що мчить, не знаючи впину, — ущипливо кажу я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.
Ерна наближається до нас. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду і гордовито посміхаюся — а тим часом комірець у мене вже геть змокрів од поту.
— Та що з вами? — кричить Різенфельд. — Ви зараз скидаєтесь на лунатика-кенгуру!
Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще деякий час холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало піднімаю два пальці для привіту.
— Він з глузду з'їхав! — горлає Різенфельд крізь синкопи фокстроту «Отець небесний».
Я не відповідаю. Мені престо відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.
Музика, нарешті, затихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.
— Вам зараз скільки — сімнадцять чи сімдесят? — кричить Різенфельд.
Тому, що в цю мить оркестр замовк, його голос розлягається на всю залу. До нас обертаються кілька десятків людей; сам Різенфельд налякався. Я найохочіше сховався б під стіл, але тут мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання, як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:
— Сімдесят один долар за штуку і ні цента менше!
Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.
— Про що йдеться? — питає з-за сусіднього столика якийсь чоловічок з дитячим обличчям. — Я завжди цікавлюсь хорошими речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.
— Фелікс Кокс, — відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що не розгубився. — Йдеться про двадцять флаконів духів. На жаль, цей пан уже купив їх.
— Цитьте, — шипить якась блондинка з фарбованим волоссям.
Починається вечірня програма. Конферансьє меле якусь нісенітницю і сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюсь за Ауфштайна: для конферансьє, які атакують публіку, я улюблена мішень, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.
Все йде добре. Невдоволений конферансьє зникає за кулісами, і хто з’являється на естраді в білій весільній сукні з шлейфом? Рене де ля Тур. У мене відлягає від серця, і я знову сідаю до столу.
Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька рядків високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.