Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Ненависть?… Радше ні. Для гунів то була, як завжди, проблема престижу, ненависті до рабовласництва та втілення великого задуму Аттіли. Для візіґотів – питання принципу (або, знову ж, престижу), реваншу за поразку предків від воїнів Белембера. Для римлян – іще простіше – питанням життя чи смерті; їх власної імперії.
Йордан пише, що за півтори доби з обох сторін пало десь 150 000 людей. Така цифра не є, на жаль, – невірогідною.
Коли гуни зрозуміли, що їм не перемогти, вони перейшли до оборони, – виставили свої вози кругом та з-за них відстрілювалися від нападаючих. Цікаво, що про таку саму кругову оборону з возами, напише у ХVII ст. інженер Ґійом Левассер де Боплан, описуючи військову тактику українських козаків; а пройде ж більше тисячі років!
Битва вирішилася дещо неочікувано – у бою було вбито старого конунга візіґотів Теодоріха. У ґерманів це завжди вважалося за дурний знак та сигнал до припинення походу. Візіґоти й пішли собі додому, до Тулузи, – обирати нового конунга. Після цього відступили й римляни, не в змозі одні стримати гунів, але й гуни не стали нікого переслідувати, та теж відступили, зализуючи рани. Величезна битва народів на Марні так і покінчилась ремісом.
Колись Мирослав Iванов описав у своєму “Марсовому полі” (Прага, 1974) історичні поля битв у Європі. В тому числі – й під Верденом, за першої світової. Там, у битві 1916, загинуло десь 770 000 людей. Верден знаходиться приблизно у 75 км. від Каталаунських полів. На північ, на такій же відстані від них, – є відомий Седан, де капітулювала французька армія за часів франко–пруської війни. Що ж то, однак, за кляте місце Європи? – де час від часу гине стільки людей?
Отже, битви так і не було виграно, хоч не було і програно, але… Тут ми знову приходимо до тої ж проблеми: на чому трималася у каганаті влада? Що не на “сілових міністерствах” – досить ясно. Мабуть, на чомусь ґрунтовнішому, надійнішому. На тій самій шані, повазі та вірі в людину. Адже, на Аґрі Каталауні, Аттіла, хоч і поклав трупом чи не половину армії, але все одно не виграв: чи хтось дорікнув йому за це? – цього ми не знаємо. Але те, що він повернувшись додому так само легко набрав нову армію, – ми знаємо достеменно, отже… Велика річ була, ота шана…
Не було тоді – тільки подумати! – й того, без чого ми не можемо помислити сучасного політичного життя, – реклами політичного шахрайства або продажу брехні; що сьогодні скорочено звуть пропаґандою. Хоч і була, безумовно, звичайна людська помовка; яка, схоже, працювала не гірше, хоч і правдивіше.
Але, вже наступного 452 року Аттіла з армією захоплює Північну Італію та невдовзі стоїть під Римом. Однак, побесідувавши з папою Леоном, що об’являє Рим відкритим містом – він так і не заходить до нього. Iсторики й досі ламають собі голови, – чому? Кажуть, що в небі над Римом з’явилися перед Аттілою двоє янголів, які погрожували йому мечами, але не кажуть, шкода, кому він про це розповів. Але тут, здається, – все очевидне. Зайшовши до Риму Аттіла став би другим варварським можновладем, що увійшов до нього. А, чи таке можливе? – для нього, володаря половини світу? От він і вирішив проблему з властивою йому дотепністю: став першим, хто міг зайти до Риму та знехтував цим. Не два янголи в небі врятували тоді Рим, а несмертельна тінь великого конунга – Аларіха Балта.
Великий Аттіла помер раптово, 453 у себе в Етцельбурзі. Правдоподібно, як і Аларіх, був отруєний нарешті візантійськими агентами, які на нього давно полювали.
Це привело до ряду невдач. Підступний конунг ґепідів Ардаріх, що снував змову проти Аттіли (“Ґепідська Ліга”), піднімає ґерманські народи (крім ґотів) проти гунів, та у битві на річці Недао вирішується доля Паннонії. Вона належить тепер ґепідам та ругам. Столиця каганату, очевидно, знову повертається до Києва.
Гинуть у війнах з ромеями–візантійцями сини Аттіли, хани Iлек та Тенґізі, але каганат продовжує існувати. Та, не просто існувати. Бо відомо – золоті гунські данини сплачуються Гунії навіть і в правління Юстиніана Великого (527–565). Яке одноголосно вважається істориками за своєрідний зеніт могутності Східної імперії; за її чи не золотий вік.
Недовго пережив Аттілу його римський друг і ворог Ецій Флавій. Успішне протистояння гунам на Агрі Каталауні, яке, що би там не було, але відвернуло на час чергове варварське зайняття Ґаллії, – підняло його особистий авторитет у підстаркуватому Римі. А Рим – то є Рим. За Ецієм пильно стежить західний імператор Валентиніан III, якому він свого часу допоміг дістатися влади; чи не цілиться, бува, цей улюбленець народу на його місце? Та… не сушить собі голову, убиває Еція. Він був радше боягузом, ніж злочинцем, адже половина цезарів Риму була скинута кимось з підлеглих.