Яса. Том 2
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3541-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Яса. Том 2». Краткое содержание книги:
— Пане превелебний, знай свою справу, — кресонув очима по ієромонахові, і той знітився, а тоді підійшов до дверей і розчепив руки тих, котрі тримали за поли Єнченка.
— Стань біля мене. Впустіть сюди й Ворону, — сказав. — Обидва се козаки достойні.
Єнченко й Ворона швиденько сховалися за спиною кошового, вже не раді всім урядам на світі. Єнченко сопів, аж було чути в кінці майдану.
— Вийдіть усі з церкви, — провадив далі кошовий, — і скличте малий круг. По троє козаків з кожного куреня. Нехай вони оберуть осавула.
Малий круг — це заслужені козаки, січові діди. Повсідавшись просто на снігу, вони довго радилися. Малий круг гойдався то в один, то в другий бік і обрав осавулом Єнченка. Козаки вже добряче потомилися, а на великому крузі Ворону майже ніхто не обстоював, й він тихцем — тихцем зашився в натовп.
А над Січчю гуляла віхола. Стріхи курілися білим димом, колюча крупа сікла обличчя й руки, а запорожці поспішали до церкви, в тепло. Й забулися недавні незгоди, й усі щиро та праведно хрестили лоби, навіть ті, котрі недавно зривалися хреститися шаблями. Десь і зачаїлася злоба, але в Божому домі, при загальній злагоді і єдинодушії, вона не одважувалася явити свій вид. Козаки гомоніли, й піп довго не міг перекричати їх. І гнівався, бубонів за своєю конторкою підпаламар — ніхто не купував свічок. Святі теж невдоволено хмурилися, але на них не дивилися. Всміхалася тільки Богородиця: запорожці — її діти, вона одна розуміла їх. А потім заспівала півча, гарно заспівала, уроча мелодія опустилася на душі й змусила зімкнутися грішні вуста. Лагідна, оточена рум’янощокими пузатенькими янгольчиками Божа Матір тепер уже дивилася з ікони на запорожців сумовитими, воістину материнськими очима; в неї під ногами, на тій же іконі, стояв інший гурт січовиків, в одного з них із рота випадала паперова стрічка, на якій було написано: «Покрий нас, Пресвята Богородице, своїм чесним покровом». Ікона була давня, але старі січові діди ще впізнавали в тому гурті під ногами в Марії своїх полеглих у битвах побратимів: адже богомаз малював її на Січі.
Після довгої служби розійшлися по куренях, де чекав празниковий, коштом Військової Скарбниці, обід. Вибивали днища в бочках з пивом, оковиту носили з шинків дерев’яними цеберками. У великих кінвах на столах стояли інші трунки, на кінвах висіли корячки. Запахи варенухи, оковитої, тернівки на якийсь час навіть поглинули круті, що не вивітрювалися з куренів ніколи, запахи кожушини, дьогтю і чоловічого поту, а також запахи деревію та материнки, якими забивали той дух. Деревій, тоя, материнка, васильки, медунка та інші трави стриміли в пучечках та цілими кулями за всіма трьома сволоками.
Запорожці розквітали усмішками, заходили з морозу, кидали на лаву шапки, потирали руки, розгладжували вуса.
Непитущі залишилися в церкві. Їх на Січі також чимало. То вороги — воріженьки пустили поголос, ніби запорожці — поспіль п’яниці.
Сірко із старшиною вечеряли на чернечому дворі, в ієромонаха. Отаман не любив бенкетів по виборах, але так велів звичай. До того ж вони були прісні — не стравою, а словом, поведенцією, обсновані молитвами та чернечою сумирністю. Тиха молитва, супокій, чистота та ошатність сьогодні сподобались йому. Не багато він мав у житті таких тихих вечорів, не часто відпочивав душею. Жив нелегко. Не плив у човні за водою, а все поривався до кращого, правував до справедливості, не часто спивав життя, не втішався ним, хоч і вмів утішатися, його завжди щось мучило, щось непокоїло, саме через те й не зміг віддати себе в руки долі й жити за її потаємними веліннями. Здебільшого йшов наперекір, був невспокоєний, упертий, непокірний усім, навіть собі. Незнищенна сила правди жила в його серці, вона не давала упокоритись долі. Бувало, на якийсь час мовби заспокоювався, починав пливти за хвилею, а тоді якась сила вибивала з того спокою. Тепер часто думав про це.