Людвисар. Ігри вельмож

— Він велів передати, що на світанку до Львова прибуде наближений до короля. І ви мусите скласти для нього вітальний памфлет.

Обличчя Себастяна перекосилося від люті.

— Якого біса? Про такі візити повідомляють за місяць. Він що, про нього забув і згадав уві сні?

Лакей, мов боячись, що його підслухають, стишив голос і майже пошепки відповів:

— Кажуть, бургомістр і єпископ чогось не поділили і покликали його, аби той їх розсудив. Але хіба дідько знає, чом він так швидко прибув.

Поет важко зітхнув і попрямував до цебра з водою.

— Гаразд, — сказав він хлопцю, — передай, що я вже беруся до роботи.

Морок потроху почав розсіюватись, і Себастян не запалював свічки. У напівтемряві він підсунув до себе каламар і папір. Втупившись у нього, завмер, наче знову заснувши.

Мартин відкланявся і вийшов за двері. Обережно спустився сходами і, минувши сплячого господаря, опинився на вулиці.

Темні фігури лавників та урядників дріботіли по площі, плутались поміж першими торговцями, спотикалися, лаялись і врешті зникали в освітленій ратуші. Туди поспішив і лакей бургомістра. Якуб Шольц ухопив його за плечі.

— Сказав? — нервово випалив він.

— Так, мій пане, — відповів той, — він уже взявся до роботи.

— Гаразд. Нікуди не йди. Ти ще мені будеш потрібен.

Мартин мовчки відступив убік і, притулившись до стіни, спостерігав, як кожен зі служителів магістрату, щойно зайшовши до палати, неминуче потрапляв у ту круговерть, що її створював довкола себе бургомістр. До зали приносили столи. Їх у ту ж мить застеляли скатертинами, коронували вином і тарелями з найсвіжішими фруктами, щойно зірваними в темному саду, вкритими запашною ранковою росою. Чувся запах печені, доводячи до спазм порожні шлунки і наповнюючи давкою слиною жадібні роти.

— Хутко, хлопці, хутко, — то тут, то там чувся голос Якуба Шульца. — Як же воно так? — бурмотів він собі під ніс. — Отак раптово… Не міг же Христоф дістатись до Острога за півночі?.. А може, король не в Острозі? Може, ближче?..

Раптом якась думка змусила його спинитись і вклякнути на місці. Роздуми бургомістра обірвалися розпачливим вигуком:

— От чортівня!

Усі завмерли і витріщились на голову магістрату. З хвилину він мовчав, а потім з розпачем у голосі промовив:

— Не сам же Себастян своїм памфлетом зустрічатиме наближеного до короля! Людину, від якої стільки залежить… Пане Даманський!

— Я тут! — війнуло перегаром збоку.

— В околицях Львова є військові?

— Можливо, ваші гайдуки, пане.

Бургомістр закусив губу.

— А окрім них?

Пан Єжи почухав за вухом.

— Хіба що замкові драби.

— Не покинуть же вони замок, — процідив крізь зуби Шольц.

Пан Єжи знизав плечима.

— Вишикуєте своїх ціпаків, — вирішив бургомістр, — і самі одягніть парадовий мундир.