Людвисар. Ігри вельмож

— Значить, нас також мусить бути четверо.

Братчики задумались. Хіх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих раків, а писар таємничим поглядом шукав поміж присутніх однодумців. Всі були добряче напідпитку, і кожен натякав якусь дурницю. Ні, такі високі ідеї не для них. Проте Омелько не втрачав надії.

Музики сіли перепочити і перехилити по чарчині, коли двері шинку прочинились, і досередини увірвалось трохи свіжого повітря. Пригнувши голову, чоловік з шаблею при боці переступив поріг. За його плечима майнула місячна ніч. Ніхто не звернув особливої уваги на прибулого, окрім, звичайно, Омелька, що впізнав у ньому кур’єра бургомістра.

Христоф пройшов повз них, привітавшись легким кивком, і попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як він попросив приготувати харчів на три дні та постіль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутніх, сів за стіл. Постать магістратського писаря скрадливо виросла ліворуч від нього.

— Дай Боже щастя, пане Христоф, — привітався Омелько.

— Дай Боже й вам, пане писарю, — відповів той.

— Ви, я бачу, знову в дорогу?

— Так, вирушаю вдосвіта.

— Далеко?

— Як поведеться.

Омелько сів поруч.

— Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, — сказав він, — комашня всіляка й очей не дасть стулити.

— Ет, — засміявся той, — коли б то звикати, пане Омельку…

— А йдіть до мене, — запропонував писар, — я тутка недалеко жию, за полем.

Христоф спробував відмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзі полишив спроби. З’явився Стецько з великою торбою, але йому повідомили, що писар сам спровадить магістратського посланця в дорогу. Писар, під лихий погляд шинкаря, вивів кур’єра на вулицю. Ліхтар і повний місяць освітили постаті наших героїв-відьмоборців.

— Знати б, котра година, — про себе мовив Омелько.

Хіх виріс за спиною, звів догори очі і впевнено сказав:

— За чверть північ.

— Чудово, саме вчасно, ходімо, браття…

Христоф вивів зі стайні свого коня, і той слухняно почалапав за ним. Хіх чалапав позаду.

— Можу запропонувати карету, — гукнув він услід.

Писар заперечливо похитав головою.

— Не треба.

Цієї миті до графа приєднався його слуга з дірявим черевом, і вся ця процесія, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.

Вітру не було… Ніч стояла ясна і спокійна. Місячні промені сновидами бродили поміж розкішного колосся, лякаючи цвіркунів і безцеремонно натикаючись на сплячі волошки та маки.

Омелько ішов попереду, велично переставляючи ноги, і дихав гордо та ритмічно, мов легендарний Леонід, ведучи своє нечисленне, проте відважне військо. Над ним височів пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотінні польової миші ввижалася відьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажанові — крилатий куролиск.