Людвисар. Ігри вельмож
- Автор: Коломійчук Богдан
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6565-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людвисар. Ігри вельмож». Краткое содержание книги:
А уночі обурений єпископ тягне бургомістра на Личаківський цвинтар, щоб вистежити того, хто розкопує могили. Бо є підозра, що займається цим сам лікар Гепнер… І це тільки початок таємничої, загадкової та містичної історії.
Раптом почулося лопотіння дужих крил і кілька пронизливих «кар-р-р». Великий чорний, як сатана, птах, описавши над вікном вигадливу спіраль, впевнено опустився на підвіконня. Катерина присіла так, що її чарівна голівка порівнялася при цьому з гостем.
Чорні тонкі брови, гордість пані Даманської, злегка смикнулись догори. Цей жест, цей порух часто означав багато, але тепер лише запитання: «І що?» Ворон роззявив дзьоба і, дихнувши, наче пан Єжи, перегаром, якось насмішкувато каркнув. Катерина гордовито і вдоволено випросталася. Ступаючи повільно і граційно, наче тоді, на балу, вона рушила назад у кімнату. Відповідь пані Даманська отримала.
Розділ VIII
Шинок Стеця П’явки славився на все передмістя. Якби комусь довелося звідкілясь приїхати на Старий Ринок у ярмаркових справах, то святим ділом вважалося заїхати до Стецька і перехилити чарчину-другу. А скільки побрехеньок передавалось тут із вуст в уста! Сам господар, часом не маючи роботи, полюбляв, підперши руками голову, послухати історії, що приносили із собою бородаті мандрівники. Траплялося, що відвідувачі їх і годували, і поїли в обмін на ті побрехеньки.
Проте найбільший прибуток Стецько мав з подорожніх, котрі в сутінках, як-то кажуть, цілували замок на міській брамі і не мали де зупинитися, як тільки в нього. Під вечір до шинку приходили музики: юнак-сопілкар, вусатий скрипаль і сивий дідок з кобзою. Усю ніч вони бавили гуляк, а вранці розбрідалися хто куди.
Омелько, магістратський писар, бував тут частенько. Випивав і залицявся до П’явчихи. Утім, не лише це. Маючи гарного співрозмовника, себто кума свого Беня, Омелько полюбляв поміркувати і про серйозні речі. Приміром про відьом. Що-що, а на цьому він знався. Стишивши голос і безупину хрестячись, він розповідав такі придибенції, що пан Бень боявся йти поночі додому і лишався в шинку чекати ранку.
Пан Бень, цей достойний урядник і відданий слуга магістрату, щойно виконавши того дня свій обов’язок у Високому Замку та гарненько виспавшись у стайні, поніс свій опис у магістрат. Там сердито зустріли автора, який невідь-де пропадав цілу добу, і безсердечно поглумились із творіння його пера. З-поміж цієї невдячної публіки знайшлася тільки одна співчутлива душа, себто його кум Омелько, писар. Біда якось особливо в той вечір зблизила їх і повела звичною дорогою — до шинку Стецька П’явки.
Музики, певно, добре виспались і похмелились, бо так шкварили, що смуток пана Беня, либонь, не втримався і пр итьмом пустився в танець, геть забувши про господаря, якому увесь день підгризав душу.
— А то, куме, нині так є, що від тих відьом спасу нема, — почав звичну розмову Омелько після першого кухля, — куди, з перепрошенням, не сякнешся чи в який куток не глипнеш — усюди як не якесь кодло, то його послід…
Тут, мов на підтвердження цих слів, з темного кутка на Омелька зиркнуло двоє здоровезних диких очей, аж у писаря мороз сипнув по шкірі і слова застрягли в горлянці.
— Ет, знову ви за своє, куме, — відмахнувсь, як завжди, пан Бень, для якого творче падіння вже відходило в минуле, і він весело гойдався в такт музиці, ніби піддражнюючи скрипаля.
Погляд тим часом зник, і Омелько вирішив бути обережнішим, затим зробив добрячий ковток, запхнувши непромовлені слова в утробу.
…Ех, Омельку, з’їв би ти шмат шинки, вгриз би до лажу півцибулини та ще й кухлем пива все те запив, то, може, вони б там і всиділи. А ти, небораче, не втримав…
— От ви, куме, кажете, вас у Білоскорського блуд узяв? То все, куме, недарма, бо Кальварія там недалечко.
Від того нагадування пан Бень скривився, наче з’їв кислицю.
— От хрест мене побий, — розпалився Омелько, — думаєте, брешу? Та вже всі півні переспівали, що туди опівночі відьми злітаються. Лишень ви дивитесь на мене, як на вар’ята… — Тут писар вловив той самий загадковий погляд з кутка. Невже якась нечисть бере його на кпини?
Та ні, кому-кому, а тим виряченим банькам достеменно відомо, що Омелько не бреше! Вже підбадьорений, а не переляканий, він продовжив:
— Скрізь нечисть, куме, скрізь… От хоча б узяти П’явчиху, — тут Омелько облизався, — з виду — файна молодиця, а коли придивитися, то очі в неї відьомські: нині чорні, а завтра будуть болотяними…
Пан Бень скинув око на кругленьку і вправну шинкарку. З-під очіпка вибивалось чорне, ще без сивини волосся. Очі, про які говорив Омелько, під рівненькими бровами, жадібно блищали, відчуваючи добрий зиск, а ще й те, що більше за пиво та шинку пан писар хочуть її саму. Під свіжими, зібраними усмішкою в тугенькі пампушки щоками, цвіли соковиті вуста, білі, мов перлини, рівненькі зуби і широке м’яке підборіддя. Ні, обличчя геть не відьомське.