Людвисар. Ігри вельмож

— Агов, мої панове! — вигукнув молодик і з капелюхом у руці почав граційно походжати поміж гуляк, — давайте гроші за цю комедію!

Розкішне страусяче перо вилося з-під його випещених пальців і досягало брудної зачовганої долівки. Камзол був розшитий золотом, і золото бряжчало в кишенях. А проте панок збирав мідяки і подекуди срібло, хоч усе те, що потрапляло до капелюха, вкупі вартувало хіба що ґудзика на його вбранні.

— Чого затихли? — гукнув він музикам, що з роззявленими ротами спостерігали за ним.

Обійшовши довкола останній стіл, він притьмом опинився біля музик.

— Ану, діду, наставляй долоні, — і коли той випростав уперед свою жменю, висипав туди все, що назбирав. — А тепер ушкварте так, щоб навіть дідько станцював! — крикнув панич, відстібаючи збоку шпагу.

Ті завзято взялися до справи, а молодик заходився в танці. Спершу розважливо, наче приміряючись, а потім пустився навприсядки так, що в Омелька і кума заряботіло в очах. А далі ще й П’явчиху ухопив, та так нею завертів, що очіпок злетів їй з голови і гарне чорне волосся, вирвавшись на волю, розлетілось урізнобіч, як хмара сліпих кажанів, ненароком сполоханих удень.

— От відьма, — впівголоса сказав Омелько, — гуцає тут серед чесного люду…

— І сорому нема, — почулося збоку.

Обидва — і писар, і пан Бень крутнули головами. Панич уже сидів поруч них і обмахував спітнілий писок капелюхом, наче віялом.

— Що за чортів…

— …ня, — додав гість.

— Хе, ви лихого не подумайте, — поспішив додати Омелько, кинувши оком на музик, що після десятого поту голосно підсапувались.

— Нічого проти не маю, — зауважив той, — навпаки…

У горлі пана Беня щось застрягло, і він мусив кашлянути. Панок повернувся до нього.

— А відьми на Лисій Горі усе-таки збираються, добродію, — повідомив він ні сіло ні впало.

— Ага! А я про що? — аж підскочив Омелько. — Казав же, казав? Повторіть це ще раз, пане, прошу вас.

— Збираються, збираються, — сказав, позіхнувши, той, — і щоразу те саме, така нудьга.

Омелько, відчуваючи цікавинку, підсунувся ближче до нього. Щодо пана Беня, то дивне підозріле відчуття ніяк його не полишало, не пускало до горлянки пиво і змушувало увесь час спостерігати за цим безцеремонним молодиком. А той у свою чергу так мальовничо розповідав Омелькові про відьомські зборища, що годі було заперечувати в ньому знавця тої нечистої справи.

— Опівночі відьмацтво злітається туди хто на чім: на мітлах, на віниках, на рогачах, а то й просто на якійсь ломаці… Однак найпочеснішим вважається приїхати верхи на чиємусь горбі. Звісно ж, той бідолаха переконаний згодом, що усе це йому наснилося. Він і направду спить аж до того моменту, коли на самій вершині відьма дає йому добрячого копняка і той котиться до самого підніжжя. Унизу прочухується і, плюючись, коли йде, а коли й повзе додому…