Нетопир

Поліцейська дільниця теж розташовувалась на головній вулиці, метрів за сто від музею, і скидалася на звичайний житловий будинок. Проте вивіска, хай і убога, ясно вказувала, що це саме поліцейська дільниця. Всередині, у просторій кімнаті, за величезними столами сиділи шериф і його помічник. Крім того, в приміщенні були диван, кавовий столик, телевізор, гарненька колекція кімнатних рослин у горщиках і в куточку — книжкова полиця, на якій стояла кондова кавоварка. На довершення всього занавіски в дрібну клітинку робили поліцейську дільницю як дві краплі води схожою на норвезький дачний будиночок.

— Good day,[19] — привітав колег Ендрю.

Харрі пригадав, як у вісімдесятих те ж саме сказав американським телеглядачам тодішній прем’єр-міністр Норвегії Коре Віллок. Наступного дня норвезькі газети накинулися на прем’єра, заявляючи, що той ганьбить країну своїм поганим англійським.

— Good day, — відповіли шериф і його помічник, які норвезьких газет, очевидячки, не читали.

— Мене звуть Кенсинґтон, а це — Ховлі. Гадаю, вам телефонували із Сіднея? Пояснили, хто ми і навіщо приїхали?

— І так і ні, — відповів той, хто, мабуть, був шерифом, — бадьорий, загорілий чоловік років сорока, з блакитними очима і міцним потиском руки. Харрі він нагадав татуся із «Скіппі» або якого-небудь іншого серіалу, такого надійного, принципового і славного австралійського героя. — Ми так до кінця і не зрозуміли. Ви, здається, хочете знайти одного типа, але не бажаєте, щоб ми його заарештували і відправили до вас? — Шериф підвівся і підтягнув штани. — Боїтеся, ми сядемо в калошу? Гадаєте, тутешня поліція не вміє працювати?

— Нічого подібного, шефе. Просто ми знаємо, з цією марихуаною у вас своїх клопотів по горло. От і вирішили самі взятися до цієї справи. Щоб вас зайвий раз не турбувати. У нас є адреска, і ми лише хочемо поставити хлопцю кілька запитань.

— Що Сідней, що Канберра — однаково, — пробурчав шериф. — Віддаєте накази, шлете своїх людей, нас навіть до відома не ставите. А на кого потім усе звалять?