Диявол і сеньйорита Прим
- Автор: Коэльо Пауло
- Серия: І в день сьомий... #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Софія
- ISBN: 966-8075-60-9
- Переводчик: Б. Андрущенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Диявол і сеньйорита Прим». Краткое содержание книги:
Селище стрічає його гостинно, а далі надовго стає місцем дії й виконавцем складного сценарію, вигаданого прибульцем.
Незвичайний герой Коельо ставить усе селище перед необхідністю морального вибору, наслідки якого, можливо, назавжди ляжуть тягарем на мешканців. Це чарівне оповідання про людську душу відкриває реальність добра і зла в кожній людині — і унікальну здатність кожної людини робити між ними вибір.
Потроху я почав втрачати співчутливість, і тепер серце моє зашкарубло, — мені зовсім байдуже, житиму я чи помру. Але перш ніж скінчити свої дні, мені кортить збагнути, що ж коїлося там, де утримували мою родину. Я можу зрозуміти, коли вбивають, сповнившись ненависті чи згораючи від кохання, але отак от, без усякої причини, лише тому, що зірвалася угода…
Мої міркування можуть видатися тобі наївними — зрештою, люди щодня вбивають одне одного через гроші, — але мені то байдуже, я думаю лише про дружину й дочок. Я хочу знати, що діялося в головах цих терористів. Хочу знати, чи була бодай одна мить, коли до їхніх сердець постукало співчуття, коли вони завагалися, — а мо’ відпустити їх, це ж не з ними вони вели війну? Хочу знати, чи спалахнуло бодай на частку секунди протиборство між Добром і Злом, двобій, у якому Добро могло взяти гору?
— Але чому Віскос? До чого тут моє містечко?
— А чому в хід пішла моя зброя, якщо на світі стільки збройових заводів, до того ж багато хто працює без усякого контролю з боку уряду?! Відповідь проста: випадковість. Мені потрібна була провінційна глушина, де всі знають один одного і ніхто нікому не бажає зла. Щойно твої земляки почують про нагороду, Добро й Зло вступлять у протиборство, і те, що трапилося у тому помешканні, повториться у твоєму містечку.
Терористи, попри те що вони вже були оточені й приречені, все одно вбивали, — заради безглуздого, нікчемного ритуалу. Твій Віскос одержить те, чого я був позбавлений, — можливість вибору. Твоїх земляків оточить з усіх боків жадливість, вони увірують, що на них покладена висока місія — захистити й урятувати своє місто, та хтозна, може вони попри все й не втратять здатності вирішувати, страчувати їм заручника чи ні. Ото й усе: я хочу подивитися, чи здатні інші люди вчинити інакше, аніж ті безкебетні скривавлені молодики.
Пам’ятаєш, у нашу першу зустріч я сказав тобі: «Історія однієї людини — то історія всього людства». Якби існувало співчуття, я збагнув би, що зі мною доля обійшлася жорстоко, однак з кимось іншим вона може бути милостивою. Це нічого не змінить у моїх почуттях, не поверне мені моєї родини, але принаймні прожене геть демона, який невідступно крокує за мною. Я хочу спробувати.
— А чому ви хотіли довідатися, чи здатна я вас обікрасти?
— З тієї ж самої причини. Можливо, ти поділяєш злочини на тяжкі й незначні. Це не так. Я переконаний, терористи теж ділили світ у такий спосіб: вони вважали, ніби вбивають в ім’я своєї справи, а не задля задоволення, не заради любові, ненависті чи грошей. Якби ти поцупила зливок, тобі довелося б пояснити свій злочин спочатку собі самій, а потім і мені, і я збагнув би тоді, як убивці виправдовували у власних очах страту дорогих мені людей. Ти, певно, вже помітила — всі ці роки я намагаюся усвідомити смисл того, що сталося. Не знаю, чи внесе це мир у мою душу, але іншого виходу не бачу.
— Якби я й украла те золото, ви ніколи більше мене б не побачили.
Уперше за всю цю майже півгодинну розмову на вустах чужоземця з’явилася посмішка:
— Не забувай, я працював зі зброєю. А значить, у сферу моєї діяльності входили й секретні служби.
Чужоземець попрохав, аби Шанталь довела його до ріки, — інакше він заблудиться. Дівчина взяла двостволку, — вона позичила її у приятеля, пояснивши тому, що нерви у неї останнім часом надто розгулялися: може полювання заспокоїть та розважить її, — знову заховала її в брезентовий чохол, і вони почали спускатися схилом.
Дорогою ніхто з них не вимовив жодного слова. Дійшовши до ріки, він сказав на прощання:
— Я розумію, чому ти зволікала, однак більше чекати не можу. Розумію також і те, що для боротьби з самою собою тобі треба було ліпше вивчити мене. Тепер ти мене знаєш.
Я — людина, поруч з якою крокує по Землі диявол. Щоб прогнати його або щоб прийняти його раз і назавжди, мені треба одержати відповіді на деякі питання.
***
Виделка дзенькала об край склянки, і всі, хто в п'ятницю увечері сидів у переповненому шинку, обернулися на цей звук. Шанталь Прим просила тиші.
І тиша запанувала миттєво. За всю історію Віскоса ще не бувало такого, щоб дівчина, чиїм єдиним обов’язком було обслуговувати відвідувачів у шинку, зважилася на щось подібне.
«Дай Боже, щоб вона повідомила щось важливе, — подумала хазяйка готелю. — А коли ні, — звільню її сьогодні ж, хоч і пообіцяла колись її бабусі, що дбатиму про неї».