Історик

Я маю сказати тобі, що в ті дні, коли я вчився, я любив залишатись на самоті, щоб мене не турбували, сидіти, немов у полоні монастирської тиші Я вже описував тобі мій стіл у бібліотеці, за яким я постійно працював, — моє робоче місце було на одному з верхніх поверхів, у сховищі бібліотеки. Там у мене була власна кімнатка, у якій я й знайшов цю дивну книгу, що за одну ніч змінила мене й моє життя. Ще за два дні я вчився, був зайнятий і нічого не боявся, готовий у будь-яку мить залишити підручники про Нідерланди й поспішити на зустріч із науковим керівником, щоб приємно поспілкуватися. Я ні про що не думав, окрім того, що Герберт і Хеллер написали рік тому про економічну теорію Утрехта і як я можу спростувати їхні слова в статті — напевно, її слід було написати, ґрунтуючись на окремих розділах моєї дисертації.

До речі, якби я уявляв собі минуле, у моїй уяві з’явилися б безневинні нідерландці, які, важко дихаючи, сперечалися через невеликі проблеми гільдії, або уявив би, як вони стоять, узявшись у боки, уздовж каналу та спостерігають, як піднімають коробки з новим товаром на верхній поверх їхніх будинків, котрі одночасно були й складами. Уявляючи минуле, я бачив би лише обгорілі на сонці, обвітрені морем обличчя, густі брови, сильні руки, чув би скрип їхніх потужних кораблів, вдихав би запах спецій, смоли й стічних вод причалу, дивувався б з їхньої винахідливості в торгівлі й обміні.

Але історія, як виявилося, могла обернутися чимось зовсім іншим — кривавим сплеском, агонія якого не зникає за ніч, а може, й за кілька сторіч. Я вирішив: від сьогодні моє дослідження стане зовсім іншим: для мене воно буде романом, як колись стало для Россі й для багатьох інших, котрі вибрали собі шлях через ті самі нетрі. Я хотів почати це нове дослідження в гучній веселій обстановці головного холу, а не в тиші кабінок, де можна завжди почути дивні кроки на сходах. Я хотів відкрити нову фазу свого життя як історик і працювати під поглядами молодих етнографів, які нічого не підозрювали, сивих бібліотекарів, вісімнадцятирічних першокурсників, котрі думають тільки про футбол і нові білі кросівки, я хотів працювати серед усміхнених аспірантів і необразливих божевільних професорів у відставці — серед звичайного університетського життя. Я ще раз поглянув на переповнений хол, швидко танучі сонячні промені, на вхідні двері, котрі то відчинялися, то зачинялися, ляскаючи на бронзових петлях. Потім я підняв свій потертий портфель, відкрив його й витяг звідти товстий темний конверт, на якому Россі зробив напис своєю рукою. Там було написано: «ЗБЕРЕЖИ ДЛЯ НАСТУПНОГО».

Наступного? Я не звернув на це увагу два дні тому. Що він мав на увазі: зберегти цю інформацію в запечатаному вигляді до наступного разу, коли він спробує знову взяти штурмом цю темну фортецю? Можливо, це я був «наступним»? А може, це доказ божевілля Россі?