Історик
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 966-343-223-3
- Переводчик: А. С. Долгополова
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Історик». Краткое содержание книги:
Одного разу пізно ввечері, вивчаючи бібліотеку батька, молода дівчина знаходить старовинну книгу й конверт із жовтіючими листами, у яких було лиховісне звертання: «Мій дорогий й нещасний спадкоємцю…» Ця знахідка відкриває для неї світ, про який вона ніколи не мріяла — лабіринт, у якому таємниці минулого батька й загадкова доля матері пов’язані зі злом, що ховається в глибинах історії.
Наступного ранку ми сиділи на залитій сонцем базарній площі в центрі міста — піджаки застебнуті на всі ґудзики, у руках брошури — та спостерігали за двома хлопчиками, які, мабуть, як і я, були школярами. Вони, галасуючи, грали футбольним м’ячем перед церквою, а я терпляче чекала, як чекала весь ранок, поки ми ходили по маленьких каплицях «з елементами Брунелескі», якщо вірити словам втомленого нудного гіда, потім ми ходили в Палаццо Публіко, подивилися на велику камеру, що століттями правила за міське зерносховище. Батько зітхнув і подав мені «Оранжинас» — напій у красивій скляній пляшечці, а другу відкрив сам.
— Ти хочеш запитати в мене щось? — сказав він трохи сумно.
— Ні, я просто хочу довідатися про професора Россі. — Я вставила соломинку в горлечко пляшки.
— Я так і думав. З боку Массімо це було не тактовно.
Я боялася відповіді, але цікавість перемогла, і я зважилась запитати:
— Професор Россі помер? Массімо це мав на увазі, коли сказав, що він зник?
Батько подивився через залиту сонцем площу в бік кав’ярні й м’ясного магазину.
— Так… Ні. Розумієш, усе це дуже заплутано. Ти насправді хочеш про це почути?
Я кивнула. Батько швидко озирнувся навколо. Ми сіли на кам’яній лаві, з якої відкривався вид на гарну старовинну площу. Ми були самі, якщо не брати до уваги хлопчаків, які ганяли м’яча.
— Гаразд, — нарешті видихнув батько.
Розділ 6
— Розумієш, того вечора, коли професор Россі дав мені конверт із документами, перш ніж піти, я посміхнувся йому у дверях кабінету, але коли відвернувся, то відчув, що мені треба затриматися або повернутися й поговорити з ним ще трохи. Я знав, що це почуття виникло внаслідок нашої дивної розмови, найдивнішої в моєму житті, тому відразу ж поборов це почуття. Підійшли ще два студенти з нашого відділення. Вони жваво розмовляли, привіталися з Россі, перед тим як він зачинив двері, а потім пішли за мною сходами. Їхня жвава бесіда дала мені зрозуміти, що життя навколо нас все ж таки триває, але мені було ніяково. Моя книга із зображенням дракона лежала в портфелі, крім того Россі додав до неї ще й запечатаний конверт із документами. Я розмірковував над тим, чи варто мені переглянути їх сьогодні вночі, коли я буду сам за столом у своїй квартирі. Я дуже втомився й знав, що не витримаю ознайомлення з тим, що знаходиться у конверті.
Я подумав, що денне світло й ранок додадуть мені впевненості і здорового глузду. Можливо, я навіть не повірю в історію Россі, коли прокинуся, але на той час я був упевнений, що мене переслідуватиме думка про те, вірю я його розповіді чи ні. Але як, — запитував я себе вже на вулиці, проходячи під вікнами кабінету Россі й мимоволі позираючи туди, де світила його лампа, — як я можу не вірити своєму кураторові хоч із будь-якої теми, що стосувалася його наукового дослідження? Хіба це не ставить під сумнів усю роботу, яку ми виконували разом? Я подумав про перші розділи моєї дисертації, про ретельно відредагований друкований текст, що лежав на моєму столі, і здригнувся. Якщо я не вірю історії Россі, чи можемо ми продовжувати роботу? Чи, може, я буду змушений визнати, що він божевільний?
Я думав про Россі, коли проходив повз вікна його кабінету, певне, саме тому я звернув увагу на те, що його лампа усе ще горіла. Я ввійшов у світло від його лампи й попрямував до свого будинку, як раптом світло згасло буквально під моїми ногами. Це сталося миттєво, і страх накрив мне з голови до ніг. Коли я вийшов на світлу пляму на тротуарі, в моїй голові було повно думок, але наступної миті я наче прикипів до місця. Майже одночасно я зрозумів дві дивні речі. Одна полягала в тому, що я ніколи раніше не бачив цього світла на тротуарі між двома готичними будинками університету, хоча ходив цією дорогою вже тисячу разів. Я ніколи раніше не бачив світла, тому що його було важко помітити. Зараз його було добре видно, тому що всі вуличні ліхтарі раптово згасли. Я стояв сам на вулиці, і єдиним звуком був мій останній крок. За винятком променів світла з кабінету, де ми щойно розмовляли, на вулиці було темно.
Мій другий здогад, якщо, звичайно, він був другим, налетів на мене й немов паралізував, коли я зупинився. Я кажу «налетів», тому що саме так я все це побачив — не подумав і не відчув. Тієї миті, коли я завмер на стежці, м’яке світло з вікна кабінету мого куратора згасло. Можливо, ти подумаєш, що в цьому нема нічого дивного, робочий день закінчився, і професор, який останнім залишав будинок, вимкнув світло, після чого на вулиці стало темно, бо згасли вуличні ліхтарі. Але ефект був не схожий на щось подібне. У мене не було такого відчуття, що вимкнули звичайну лампу на столі. Ні, я відчув, наче щось пролетіло перед вікном за мною, перекривши таким чином джерело світла. Після чого на вулиці стало зовсім темно.