Дике полювання короля Стаха
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дике полювання короля Стаха». Краткое содержание книги:
Ще біля дверей він зареготав таким густим і веселим басом, що я мимоволі усміхнувся. Він ішов, і люди розступалися перед ним, відповідали такими веселими усмішками, які тільки могли з'явитися на цих кислих обличчях, обличчях людей із касти, що вироджувалася. Чоловіка, видно, любили.
«Нарешті хоч один представник старого доброго віку, — подумав я. — Не виродок, не божевільний, який може піти і на героїзм, і на злочин. Добрий, простий велетень. І як він соковито, гарно говорить по-білоруськи!»
Не дивуйтеся останній думці. Хоч серед дрібної шляхти тоді розмовляли по-білоруськи, шляхта такого штибу, до якого, видно, належав цей пан, мови не знала: серед гостей не більше як з десяток розмовляло мовою Марцінкевича і Каратинського, решта дивним суржиком польських, російських і білоруських слів.
А цей розмовляв, як яка-небудь сільська бабуся-сваха. Влучні слова, жарти, примовки так і сипалися з його язика, поки він проходив від дверей до верхньої зали. Признаюсь, той пан одразу дуже підкупив мене цим. Він був такий колоритний, що я не одразу помітив його супутника, хоч він також був вартий уваги. Уявіть собі молодця, високого, ставного, одягненого за останньою модою, рідкісною у цій глухомані. Він би був зовсім вродливий, якби не надзвичайна блідість обличчя, худорлявого, з проваленими щоками, і якби не вираз якоїсь незрозумілої злостивості, яка не сходила з його вуст. Найбільш вартими уваги на цьому жовчному обличчі були великі чорні очі з вологим блиском, але такі неживі, що робилося ніяково. Напевне, саме такі були в Лазаря, коли він воскрес, але заховав в очах спогади.
Тим часом велетень дійшов до лакея, який, підсліпуватий і Глухий, не помітив гостей, і несподівано трусонув його за Плече. Той дрімав на ногах, але тут раптом прокинувся І, розгледівши гостей, засміявся на весь рот і гукнув:
— Вельмишановний пан батько Гринь Дубатовк! Пан Олесь Ворона!
— Добривечір, панове, — зарокотав Дубатовк. — Чого це ви сумні, як миші під шапкою? Байдуже, ми зараз вас розвеселимо. Бачиш, Вороно, панночки які! Зарано я, брате, народився. У-ух, кралечки-красунечки!
Він пройшов крізь натовп (Ворона зупинився біля якоїсь панночки) і наблизився до Надії Яновської. Очі його стали маленькими і запромінилися сміхом.
— День-вечір добрий, донечко! — І лунко цмокнув її у чоло, як стрельнув. Потім відступив. — А яка ж ти в мене стала зграбна, вродлива! Лежати всій Білорусі біля твоїх ніжок. І нехай на мені на тому світі Люципер смолу возить, коли я, старий гріховодник, через місяць не питиму на твоєму весіллі горілку з твого черевичка. Тільки щось очі сумненькі. Байдуже, зараз розвеселю.
І він з чарівною ведмежою грацією крутнувся на підборах.
— Антоне, душа чортова! Грицьку, Петрусю! Холера вас Там схопила, чи що?
З'явилися Антон, Грицько і Петрусь, згинаючись під тягарем якихось величезних пакунків.
— Ну, гави-роззяви, кладіть усе до ніг господині. Розгортай! Е-е, нечупаро, у тебе що, руки з… спини ростуть. Тримай, доню.
Перед Яновською лежав на підлозі величезний пухнастий Килим.
— Тримай, доню. Дідівський ще, але зовсім новий. Покладеш у спальні. У тебе там дме, а ноги в усіх Яновських були кволі. Буде тобі тепло. Даремно ти все-таки, Надійко, до мене не переїхала два роки тому. Умовляв її — не згодилася. Ну, добре, тепер пізно вже, велика стала. І мені легше буде, хай йому грець, цьому опікунству.
— Пробачте, дядечку, — тихо сказала Яновська, вражена увагою опікуна. — Ви знаєте, я хотіла бути, де батько… батько.
— Ну-ну-ну, — невміло сказав Дубатовк. — Облиш. І я сам до тебе майже не їздив, знав, що будеш хвилюватися. Друзі ми були з Романом. Нічого, доню, ми, звісно, люди земні, хворіємо на обжерливість, п'яні, але ж бог повинен розбиратися у душах. А якщо він розбирається, то Роман, хоч минав частіше церкву, а не корчму, давно вже на небі ангелів слухає та дивиться в очі своєї небораки дружини, а моєї двоюрідної сестри. Бог — він також не дурень. Головне — сумління, а дірка в роті, куди чарка проситься, остання справа. І дивляться вони з неба на тебе, і не шкодує мати, що смертю своєю дала тобі життя: бач, яка ти королівна стала. Скоро й заміж, з рук опікуна на лагідні та дужі руки чоловіка. Думаєш?
— Раніше не думала, тепер не знаю, — раптом сказала пані Яновська.
— Так-так, — посерйознішав Дубатовк. — Але… аби чоловік добрий. Не поспішай дуже. А зараз тримай ще. Ось тут старовинне наше вбрання, справжнє, не яка-небудь підробка. Опісля підеш, переодягнешся перед танцями. Нема чого це сучасне лахміття носити.
— Їй навряд чи підійде, зіпсує вигляд, — улесливо під'їхала якась дрібна шляхтяночка.