Дике полювання короля Стаха

— І як ви бачили дике полювання?

— Так, як і тут, у книжці. Я був у Дубатовка, сусіда Яновських — між іншим, нащадка того Дубатовка, — і повертався від нього. Я йшов вересовою пусткою, якраз біля величезної купи каміння. І ніч була світлувата. Я не почув, як вони з'явилися. Вони мчали повз мене якраз по драговині. О, це було жахливо!

Щось каламутне хлюпнуло в його очах. І мені подумалося, що в цьому домі, та, напевне, і по всій рівнині, щось погане коїться з людським розумом.

«Чи є тут хоч один нормальний? Чи, може, усі божевільні?» — подумав я.

— Головне, вони мчали майже безшумно. Коні, знаєте, такої старожитньої породи, яку нині з вогнем не знайдеш: справжні поліські дрикганти з підрізаними жилами біля хвостів. Гриви розвіваються на вітрі, плащі-велеїси…

— Велеїси одягалися тільки на панцир, — неввічливо перебив я. — А який панцир може бути на полюванні?

— Я знаю, — просто і дуже щиро відповів ляльковий чоловік, наставивши на мене великі, сумирні, як в оленя, очі. — Повірте, якби я брехав, я б міг придумати щось вірогідніше.

— Тоді пробачте, — зніяковів я.

— Велеїси розвіваються за спинами людей. Списи стирчать у повітрі. І мчать, мчать вони, як навала.

— Ще раз пробачте, шановний пане. А скажіть, може, на печері в сусіда частували медом?

— Я не п'ю, — з гордістю стиснув губи Берман-Гатевич. — Я кажу вам, вони не лишали навіть слідів за собою, і туман ховав ноги коней. І лице короля. Воно було зовсім спокійне, мертвотно-похмуре, сухе і зовсім-зовсім сіре, як туман. Найголовніше, вони приїжджали до палацу Яновських тієї ночі. Мені розповіли, коли прийшов, що опівночі загриміло кільце на дверях, і голос крикнув: «Романе у двадцятому коліні, виходь!»

— Чому Роман?

— Тому що Надія — останній нащадок Романа, якраз двадцяте його коліно.

— Не вірю, — знову сказав я, змагаючись до кінця, бо лице у Бермана справді було біле. — Давайте родословець Яновських.

Берман з готовністю витягнув якусь книжку і розгорнув пергаментну вкладку з «деревом гідності». І справді, дев'ятнадцять поколінь ішло від Романа Старого. Нижче дев'ятнадцятого коліна, знову Романа, був напис, зроблений дрібним почерком: «26 жовтня 1870 року народилася дочка моя, Надія. Останнє, двадцяте наше коліно, єдине моє дитя. Жорстока доле, зніми з нас свій прокльон, нехай загинуть тільки дев'ятнадцять поколінь. Змилуйся над цією маленькою крихіткою. Візьми мене, коли це потрібно, але нехай виживе вона. Вона ж остання з роду Яновських. Уповаю на тебе».

— Це батько її писав? — спитав я, розчулений, і подумав, що мені було в рік народження цієї дівчини вісім років.

— Так, він. Бачите, він передчував. Його доля — доказ правдивості легенди про короля Стаха. Він знав її, вони всі знали, бо прокльон висів над нащадками цих нещасливців, як сокира. Той збожеволіє, того вб'ють за гроші брати, той загине під час полювання. Він знав і готувався: забезпечив хоч мізерний, але дохід, знайшов загодя опікунів, склав заповіт (до речі, я боюся цієї осені, багато хто з Яновських не доживали до повноліття, а через два дні буде її день народження, вже двічі з'являлося дике полювання під мурами палацу). Роман ніколи не виходив уночі з палацу. Але два роки тому Надію Романівну взяла в гості її родичка по мамі, дружина шляхтича Кульші. Дівчинка затрималася у неї допізна. Роман був такою людиною, що дуже нервувався, коли її не було вдома. А будинок Кульшів був біля самої Велетової прірви. Він сів на коня і поїхав. Дівчинка повернулася додому з Ригором, сторожем Кульші. А пана нема. Поїхали шукати. А була осінь, час, коли полювання короля Стаха з'являється особливо часто. Ми їхали по слідах панського коня, я і Ригор. Я боявся, а Ригор — аніскілечки. Сліди вели спершу по дорозі, потім збочили і почали кривуляти лугом. І збоку Ригор відшукав інші сліди.