Дике полювання короля Стаха
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дике полювання короля Стаха». Краткое содержание книги:
— А ти помовч, кохана. Я знаю, що роблю, — буркнув Дубатовк. — Ну, Надійко, і нарешті ось іще останнє. Довго я думав, чи подарувати це, але користуватися чужим добром не звик. Це твоє, а серед отих твоїх портретів нема одного. Не повинен ряд предків перериватися. Ти сама знаєш, бо ти найстародавнішого майже в усій губернії роду.
На підлозі, звільнений від легкої білої тканини, стояв дуже старий портрет такої незвичайної, видно, італійської роботи, якої майже не знайдеш у білоруській іконографії початку сімнадцятого століття. Не було плесковатої стіни за спиною, не висів на ній герб. Було вікно, відчинене на вечірні болота, був похмурий день над ними, і був чоловік, який сидів спиною до всього цього. Невиразне блакитно-сіре світло лилося на його худорляве лице, на міцно сплетені пальці рук, на чорний із золотом одяг.
І лице цього чоловіка було живіше, ніж у живого і таке дивне, жорстоке й похмуре, що можна було злякатися. Тіні лягли в очницях, і здавалося, навіть жилка пульсувала на повіках. І в ньому була родова схожість з лицем господині, але все те, що було в Яновської приємне і миле, тут було огидне. Віроломність, розум, хвороблива іскра божевілля читалися в цьому гоноровитому роті, владність до закостеніння, непоміркованість до фанатизму, жорстокість до садизму. Я ступив два кроки вбік — величезні, усе до дна розуміючі в твоїй душі очі посунулися за мною і знову дивилися мені в лице.
Хтось зітхнув.
— Роман Старий, — приглушено промовив Дубатовк, але я сам зрозумів уже, хто це такий, так правильно я його уявив зі слів легенди. Я здогадався, що це винуватець родового прокльону ще й тому, що лице господині невловимо зблідло, і вона ледь помітно похитнулася.
Невідомо, чим закінчилася б ця німа сцена, але тут хтось Мовчки і несподівано штурхнув мене в груди. Я похитнувся. Це Ворона пробився через натовп і, прагнучи пройти до господині, відштовхнув мене. Він спокійно йшов далі, не попросивши пробачення, навіть не обернувшись у мій бік, немовби на моєму місці стояв неживий предмет.
Я походив із звичайних інтелігентів, які вислужували з покоління у покоління свою шляхетність, були вченими, інженерами — плебеями з точки зору цього пихатого шляхтича, в якого предок був доїжджачим у багатого магната-вбивці. Мені часто доводилося захищати свою гідність перед такими, і зараз увесь мій «плебейський» гонор став на диби.
— Пане, — голосно сказав я. — Ви вважаєте, що справжньому дворянинові личить — штурхонути людину і не попросити в неї пробачення?
Він обернувся.
— Це ви мені?
— Вам, — спокійно відповів я. — Справжній шляхтич — це джентльмен.
Він підійшов до мене і з цікавістю почав розглядати.
— Гм, — спокійно сказав він. — Хто ж це вчитиме шляхтича правил делікатності?
— Не знаю, — спокійно і в'їдливо відповів я. — У всякому разі, не ви. Неосвічений ксьондз не повинен вчити інших латині.
Я через його плече бачив лице Надії Яновської і з радістю зауважив, що наша сварка відвернула її увагу від портрета. Краска виступила на її обличчі, а в очах — щось схоже на тривогу і жах.
— Вибирайте вирази, — процідив Ворона.
— Чому? І, головне, з ким? Делікатна людина знає, що в товаристві ввічливих треба бути ввічливим, в компанії грубіянів вища делікатність — платити їм тією самою монетою.
Видно, Ворона не звик отримувати відсіч у всій окрузі. Я знав таких гонористих індиків. Він здивувався, але потім обернувся, кинув погляд на господиню, знову обернувся до мене, і в його очах хлюпнула каламутна лють.
— А ви знаєте, з ким розмовляєте?
— З ким? З паном богом?
Я побачив, як поруч з господинею з'явилося зацікавлене обличчя пана Дубатовка. Ворона починав кипіти.
— Ви розмовляєте зі мною, з чоловіком, який звик м'яти вуха різним парвеню.
— А ви не спитали, може, якісь там парвеню часом можуть самі нам'яти вуха? І не підходьте, а то, попереджаю вас, жоден шляхтич не дістане такої образи дією, як ви від мене.
— Хамська бійка навкулачки! — вибухнув він.
— Що поробиш? — холодно зауважив я. — Мені доводилося стрічати дворян, на яких інше не впливає. Вони не були хамами, їхні предки були заслуженими псарями, доїжджачими, альфонсами у вдовиних маєтках.
Я перехопив його руку і тримав біля його бока, як обценьками.
— Ну…
— Ах ти! — процідив він.
— Панове, панове, заспокойтеся! — з невимовною тривогою вигукнула Яновська. — Пане Білорецький, не треба, не треба! Пане Ворона, соромтеся!
Лице її було таке благальне.
Видно, і Дубатовк зрозумів, що час втрутитися. Він підійшов, став поміж нами і поклав на плече Ворони важку руку. Лице його налилося кров'ю.