Мій Близький і Далекий Схід

Так-от, це було вночі, і навіть Нанна-місяць того не бачив, бо перебував на той час в іншому місці. Можливо, на раді богів. Але чомусь тепер це видається мені дуже важливим. Отож, я сказала Енкіду:

— Прожени, моє серце, левів і шакалів! А коли зробиш це, повертайся скоріш до мене, щоб я могла прийняти твій подих, а ти — мій. Бо коли ми прийдемо до Урука, все буде по-іншому. Якщо Більґамес полюбить тебе, як брата, і скаже мені: «Діво Шамхат, ти не повинна стояти межи мною і Енкіду», то я змушена буду послухати його, адже він — цар.

Тоді Енкіду встав і мовив:

— Гаразд, серце моє, я зроблю це для тебе, і для добрих людей, котрі навчили мене їсти хліб і пити пиво із глека.

І вже був би зник у темряві, як я нагадала:

— Брате, візьми з собою сокиру, коли йдеш проганяти левів і шакалів!

Той обернувся:

— Навіщо, Шамхат? До братів не йдуть з сокирою.

— Ти тепер людина. Ти їси хліб, п’єш пиво, мастиш своє тіло олією, вдягаєшся в одежу з вовни. Люди тепер твої брати!

— І ті, й ті — мої брати й сестри.

— Це суперечить небесним законам.

— Еге ж, — засміявся Енкіду, — може, Енліль нашле на мене потоп?

Я повернулась до шатра, яке віддали нам пастухи, і лягла, розмірковуючи над тим, що Енкіду надто мудрий, щоб жити серед людей. Може, премудрість зійшла на нього просто від Ана, без посередництва жерців-хранителів Променів. А чи взяв він її від звірів? Хіба ж тварини не відчувають наближення бурі, а від смерті намагаються сховатись у темний куток?

Тепер я думаю, як Більґамесу було важко жити серед людей, і як прагнув він сховатися в небесному домі Ана. Тільки там він би вдовольнив своє самотнє серце. Тому ви й послали йому Енкіду, зліпивши того з глини над прірвою, бо в Уруку не знайшлося мужів, гідних стати поруч з ним. Боги вважали Енкіду глиняною лялькою, котра не мала душі, і їм не збагнути нашого жалю за втратою нашого брата. Хіба може це збагнути володарка Гашанна, яка кинула садівника Ішуллану[66] й послала демонів ґалла[67] за пастухом Думузі? Хіба може збагнути це Мулліль, повелитель вітрів, котрий винищив людей потопом? Лише ти, Уту, світло справедливості, заступився за мене й Ніртаба, коли, лежачи на смертній постелі, Енкіду наслав на нас страшні прокляття, які руйнували основи, виривали хліб з наших уст, робили нас посміховиськом Урука. Ти відвернув прокляття Енкіду, але вони повернулись до нього, бо все вимовлене, що не досягнуло мети, повертається назад в уста і затруює кров. Ох, батьку, навіщо ти це зробив? Хай би Енкіду нас прокляв, може б, йому стало легше. Живим він бачив царство Нерґаля і Ґашінґаль, хто міг би таке витримати? Ти ж такий милосердний, приносиш небіжчикам світло, і знаєш, що той, хто не має сина, їсть глину і п’є воду з калюжі, й сидить в кутку, оповитий павутинням. Але й тому, хто має лише одного сина, не набагато краще. Якби Енкіду про те знав в Уруку, то не гнівав би Гашанну, а придбав би собі родину. І якби знав про це в степу, де вільно бігав з газелями і онаграми, не покинув би степу, бо душі тих, хто помирає в степу, залишаються там, в стеблах очерету.