Мій Близький і Далекий Схід

Так, я знала про це: найкращих овець приносять в жертву богам, щоб ті не голодували, а гірші йдуть на поживу людям.

Зрештою, ти, батьку, бачив, як я заступила дорогу до водопою дикому чоловіку. Як блищали мої прикраси. Як сяяли мої груди під твоїм промінням. Але ти не знаєш, що я боялась. Адже Енкіду був лихий на людей, бо ті розставляли пастки на його братів, як він казав, онагрів і левів, на сестер газелей. Велетенським він був і дужим, з тілом порослим волоссям, а борода сягала до стану. Міг би легко задушити мене однією рукою. А якби кинулась навтіки — прудкішим вітру був Енкіду.

Та недаремно усі ці три дні я молилась Гашанні, й знала, що виходу в мене нема. Задзвеніла браслетами, підвісками, й усміхнулась. Присягаюсь, досі Енкіду не бачив жінки, не бачив людської посмішки! Коли я про це подумала, страх мій кудись подівся, і я збагнула, що здатність посміхатись — це те, що відрізняє нас від звірів. Говорити вони вміють, кожен своєю мовою. Енкіду знав мову звірів, тільки ким він себе вважав: левом чи газеллю? Мені стало смішно і я засміялась уголос. Мій провідник, що сидів у очереті зі списом, напевно, здивувався, почувши мій сміх. Енкіду розглядав мене, наче якусь дивовижу, і тоді я насмілилась звернутись до нього:

— Брате мій Енкіду! Я — діва з міста Урука і звати мене Шамхат. Я прийшла подивитись на тебе.

Присягаюсь, він зрозумів! Бо кивнув, однак не зрушився з місця. Тоді я продовжила:

— Бачу, що ти такий, як ми. Якби постригти твоє волосся і зголити бороду, був би ти красенем, Енкіду!

Він втягнув ніздрями запах моїх парфумів та олії, якою я щедро намастила своє тіло, щоб не дошкуляли москіти. Я спитала:

— Гарно пахне?

Він кивнув.

— А зблизька пахнутиме ще краще. Так пахнуть люди, котрі дбають за свою вроду.

І я вийняла з-за пояса глиняний горщечок з олією:

— Візьми й ти пахнутимеш так само, Енкіду.

А що він позадкував, то я поставила посудину на землю й відступила назад. Ще й обернулась, щоб його не бентежити. Так приманюють дичину. Коли я знову повернулась, Енкіду вже не було. І горщечок теж зник.

Ніртаб був задоволений і похвалив мене:

— Хитра Шамхат! Тільки жінка могла б до такого додуматись. Ну, тепер він твій. — Й додав: — І Урука, звісно…

Брат мій Енкіду засмутився, бо, зачувши інший запах, звірі повтікали від нього. Бідолаха намагався змити запах олії у воді, тер шкіру глиною й жмутами трави, однак нічого не допомагало. І тоді він прийшов до мене…

Батьку Нанно, чи віриш ти, що з тих пір нас з Енкіду поєднав зв’язок, який ніщо не могло розірвати? І хоч чинила я все з благословення богів, моєї волі було тут ще більше. Я прикипіла серцем до дикого Енкіду, і не лише він пішов зі мною, а і я з ним…

Отаке сказала діва Шамхат місяцю Нанні, й не встигла вона закінчити своєї мови, як стегна й живіт стали плоттю. До половини вона стала плоттю. Щоб не скривдити іншого бога, Уту-сонце, вона обізвалась і до нього. Був то особливий бог, прихильний до Більґамеса. І хоч не видно було його на небі, як і місяця, для Шамхат це не мало значення. Боги — скрізь.