Убік

— Щоб вона показала групі, на що здатна, — завершив Джо. — От вона й показала. Зробила саме те, що її просили. Я не помилився у своїй оцінці, — він провів пальцем під символами внизу аркуша, що означали небезпеку. — Моя власна дружина, — додав він.

— Я тобі не дружина,— відказала Пет.— Це я теж змінила. Хочете, аби все було так, як і раніше? Без жодних змін, навіть зовсім дрібних? Але тоді ваші інер-ціали навряд чи щось помітять. З іншого боку, вони так чи інакше нічого не зрозуміли... хіба що в когось збереглися якісь залишкові спогади, як у Джо. Проте до цього моменту вони вже мали би зникнути.

— Я хотів би повернути замовлення від Міка, — роздратовано сказав Ранситер. — Щонайменше.

— Коли я вже винюхую таланти, — озвався Джі Джі Ешвуд, — то працюю на совість.

Він устиг посивіти.

— Так, ти справді вмієш приводити таланти, — сказав Ранситер.

Задзижчав інтерком, і до них долинув тремтливий старечий голос місіс Фрик:

— На вас чекає група інерціалів, містере Ранситер. Вони кажуть, що їх викликали для нового спільного завдання. Ви можете їх прийняти?

— Нехай заходять, — відповів Ранситер.

— Я залишу собі перстень, — заявила Пет, вказуючи на обручку зі срібла й нефриту, яку вони з Джо спільно обрали в іншому часовому вимірі. Вона вирішила залишити собі цю частину альтернативного світу. Джо запитував себе, що ще вона могла зберегти на додачу. Він сподівався, що більше нічого, однак вирішив, що краще промовчати. Ліпше навіть не запитувати.

Двері прочинилися, й до кабінету парами увійшли інерціали. Якусь мить вони нерішуче стояли, а тоді почали розсідатися перед столом Ранситера. Той уважно обвів їх поглядом і почав нишпорити серед безладної купи документів. Вочевидь, намагався визначити, чи не змінила, бува, Пет якимось чином склад групи.

— Еді Дорн, — сказав Ранситер. — Так, ви тут, — він зиркнув на неї та на чоловіка поряд. — Геммонд. Гаразд, Гсммонд. Тіппі Джексон, — Ранситер запитально поглянув на групу людей перед собою.

— Поспішала як могла, — сказала місіс Джексон.— Ни дали мені не так багато часу, містере Ранситер.

— Джон Ілд,—вів Ранситер далі.

І Іідліток зі скуйовдженим кучерявим волоссям буркнув щось у відповідь. Джо помітив, що самовпевненості у нього, здається, поменшало. Натомість хлопець мав задумливий і навіть дещо приголомшений вигляд, «було б цікаво довідатися, що він пам'ятає, — подумав Джо, — що усі вони пам’ятають, як поодинці, так і разом».

— Франческа Спеніш,— оголосив Ранситер.

Яскрава, схожа на циганку чорнява жінка, від якої

віяло особливо помітною напругою, мовила:

— Містере Ранситер, поки ми кілька хвилин чекали у приймальні, я почула загадкові голоси, які мені дещо розповіли.

— Ви Франческа Спеніш? — терпляче запитав Ран-ситер. Вигляд у нього був ще більш втомлений, аніж зазвичай.

— Так. Завжди була нею. І завжди буду, — голос міс Спеніш лунав дуже переконливо. — Дозвольте, я розповім вам те, що сказали мені голоси.