Убік

— Ви — антивоскреситель,— сказав Ранситер, гортаючи його справу. — Єдиний, який у нас є.

А потім звернувся до Джо:

— Цікаво, чи він нам знадобиться. Можливо, його парто замінити ще одним антителепатом. Що більше їх матимемо, то краще.

— Ми повинні передбачити всі можливості, — відповів Джо. — Оскільки не знаємо, у що вплутуємося.

— Мабуть, так, — кивнув Ранситер. — Гаразд. Сем-мі Мундо.

Молодий, вбраний у максі-спідницю, чоловік з невеличким носом і недорозвинутою, схожою на диню головою нерішуче підняв руку — цей його рух був схожий радше на спазм або тик. «Так, ніби його анемічне Тіло зробило це мимоволі, саме собою», — подумав Джо. Він знав цього молодика. Мундо здавався набагато молодшим, аніж був насправді. Процеси його розумового й фізичного розвитку вже давно зупинилися. У певному сенсі Мундо мав інтелект єнота: він міг ходити, їсти, митися і навіть — якщо це можна було так назвати — Говорити. Однак його антителепатичні здібності були видатними. Якось він сам-один заглушив С. Доула Меліпоуна — журнал для персоналу їхньої компанії потім і римів про це ще багато місяців.

— О так, — сказав Ранситер. — А тепер ми переходимо до Венді Райт.

Як завжди, коли траплялася нагода, Джо кинув довгий, проникливий погляд на дівчину, яку охоче зробив би своєю коханкою або й навіть одружився би і нею, що було би ще краще. Здавалося неймовірним, що Венді Райт складалася з крові та внутрішніх органів, як і решта людей. Поряд із нею він почувався присадкуватим, масним, спітнілим та неосвіченим нікчемою, у якого бурчав живіт і свистіло в носі. Біля неї він починав усвідомлювати фізичні механізми, що підтримували його життя, всю ту машинерію, труби і клапани, газові компресори і паски вентиляторів, що невпинно й важко трудилися всередині його тіла над заздалегідь програшною справою, яка врешті-решт була приречена на поразку. Споглядаючи її обличчя, він розумів, що його власне було лише крикливою маскою. Вигляд її тіла змушував Джо думати, що його радше нагадувало дешеву іграшку на пружині. Всі відтінки її тіла мали у собі якусь витонченість, немов купалися у відблисках непрямого світла. Її очі, ці зелені відшліфовані камені, дивилися на все безпристрасно. Він ще ніколи не бачив у них ані страху, ані відрази, ані презирства. Вона приймала все, що бачила. Зазвичай вона здавалася спокійною. Але найбільше вражала його своєю стійкістю, незворушною холоднокровністю, що не піддавалася втомі й виснаженню, фізичним хворобам або занепаду. Мабуть, їй було близько двадцяти п’яти чи двадцяти шести, але він не міг уявити її молодшою, і, звісно ж, вона ніколи не постаріє. Для цього вона надто міцно тримала під контролем себе та зовнішню реальність.

— Я тут, — м’яко і спокійно озвалася Венді.

Ранситер кивнув.

— Гаразд. Лишається тільки Фред Зафскі.

Він зосередив погляд на млявому чоловікові середнього віку й неприродного вигляду з великими ступнями, масним волоссям, землистою шкірою та надміру випнутим адамовим яблуком. Для цієї зустрічі той одягнувся у пряму сукню, що кольором нагадувала зад бабуїна.