Їсти. Потреба, бажання, одержимість
- Автор: Росси Паоло
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-92-2
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Їсти. Потреба, бажання, одержимість». Краткое содержание книги:
Якщо ви не чули досі про смак №5 — «умамі», то це не означає, що ви його ще не пізнали. Те, що ми з вами називаємо смаком, є формою чуттів, яка управляється окремою системою чуттів і яка лежить в основі смакових відчуттів, як-от: солодке, солоне, кисле та гірке (та інших, у яких немає назв). Але, як стверджує автор книжки, існує ще ціла низка відчуттів, притаманних ротові та носові, які не можна віднести ні до смаків, ані до запахів. Чи є правдою те, що колись їжа була «натуральною», що те, чим харчувалися наші діди та прадіди, було «справжнім» і «смачнішим»? Автор шукає і знаходить відповіді на безліч питань і розвінчує небезпечні міфи масової культури, адже він десятиліттями досліджував історію ідей та культур, тож його надзвичайно цікаві й неординарні міркування на (для когось) буденну тему споживання їжі — голод та ожиріння, піст і святість, їжа як манія, глобалізація й апокаліпсис, «натуральна» та «ненатуральна» їжа, анорексія, фобії, мода — дадуть змогу подивитися на історію цивілізації під іншим кутом, стануть одкровенням і справжнім відкриттям для великого кола читачів.
ISBN 978-617-7192-92-2 (Видавництво Анетти Антоненко)
ISBN 978-966-521-713-8 (Ніка-Центр)
© 2011 by Società editrice il Mulino, Bologna
© Переклад. Любов Котляр, 2018
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2018
© «Ніка-Центр», 2018
Царина канібалізму в наш час, як і до цього, сповнена спорів і полеміки, а стосовно до примітивних культур існує багато різних, зазвичай протилежних поглядів. Та все ж слід визнати, що останнім часом ми, поза сумнівом, маємо набагато більше інструментів для вивчення поведінки представників давніх культур. Як зазначив Карл Дж. Райнхард[82], вивчення копролітів, тобто прадавніх викопних екскрементів, що збереглися до наших днів завдяки зневоднюванню або мінералізації, дає змогу вченим встановити як особливості харчування, так і ті види паразитів, які існували в епоху первісних культур. Райнхард заявив, що за допомогою цього методу йому вдалося відбілити ім’я прадавнього народу — анасазів, що жили на території плато Колорадо після 1200 року до н. е. (їх ще називають «доісторичним народом», від якого походять сучасні корінні жителі Америки), яких звинувачували в особливій жорстокості та схильності до канібалізму.
Гадаю, що мають рацію ті історики, які разом із Марією Джузеппіною Муцареллі[83] стверджують, що тему канібалізму треба переглянути, переборовши для цього в собі небажання визнати існування такої поведінки у наших пращурів, яка може нам не подобатися або нас збентежити. У 1185 році в Константинополі імператора Андроніка Комніна віддали для поїдання жінкам, «які розділили його на шматки, маленькі, як горох, і з’їли до останньої кісточки та жили»; в 1343 році у Флоренції герцог Афінський віддав Ґульельмо з Ассизі та його сина Ґабріеле на розправу розлюченому натовпові, і дехто «їв сирим і вареним їхнє м’ясо»; в 1476 році у Мілані жителі міста з’їли серце Андреа Лампун’яні, який здійснив замах на герцога Ґалеаццо Марію Сфорца; в 1488 році у Форлі тіла змовників проти синьйора Джироламо Ріаріо з’їв натовп[84]. Дев’ята оповідка четвертого дня «Декамерона» Джовані Боккаччо починається такими словами:
«Гвільєм Россільйонський дає своїй жінці з’їсти серце Гвільєма Кабестанського, що його вона кохала, а він замордував; дізнавшись про те, вона викидається з високого вікна замка й помирає; її хоронять разом із коханцем»[85].
А ось початок першої оповідки цього самого дня:
«Танкред, князь Салернський, убиває коханця дочки своєї і посилає їй серце замордованого в золотій чарі; вона вливає туди отрути, п’є її і конає»[86].
Пересічних читачів і широкий загал набагато більше цікавлять факти з хроніки минулого, аніж наукові праці з антропології[87] чи вишукані аналітичні томи вчених. Серед цих фактів великий резонанс отримали ті епізоди, які Клод Леві-Стросс у 1974 році під час семінару в Колеж де Франс назвав «голодним канібалізмом», що його доречно класифікувати як третій тип канібалізму поряд з екзоканібалізмом (поїдання ворога з метою перебрати його якості) та ендоканібалізмом (що передбачає поїдання родичів з тією ж метою)[88]. Цей третій тип зустрічається в історії достатньо часто. Якщо обмежитися лише прикладами новітньої історії, то і в Україні під час Голодомору 1932–1933 років, і в Китаї під час голоду 1958-го (про які згадувалося у розділі VIII «Голод») документально зафіксовані численні випадки канібалізму. В уже згадуваній раніше книжці «Дикі лебеді» розповідається про одне подружжя, яке
«продавало висушене на сонці м’ясо: вони вкрали та вбили багато дітей, а потім продавали їхнє м’ясо по скаженій ціні, видаючи його за кролятину; те подружжя стратили, але з часом стало відомо, що вбивство дітей було тоді звичайним ділом»[89].
82
La leggenda del Pueblo cannibali, в «Darwin», 17, січень–лютий 2007, сс. 44–54, першоджерело «American Scientist», том 94, 2006, сс. 254–261.
83
M.G. Muzzarelli, F. Tarozzi, Donne e cibo, Milano, Bruno Mondadori, 2003, pp. 62–63.
84
Див. G. Cantarella, Principi e corti. L’Europa del XII secolo, Torino, Einaudi, 1997, pp. 31–32 та G. Cantarella, Cosa bolle in pentola, в «Medioevo», лютий 2002, сс. 62–66.
85
Джованні Боккаччо. Декамерон. З італійської переклав Микола Лукаш. — Київ, 1969. — 664 с. — Прим. пер.
86
Там само. — Прим. пер.
87
Див., наприклад, M. Di Maio, Il cuore mangiato: storia di un tempo letterario dal Medioevo all’Ottocento, Milano, Guerini e Associati, 1996.
88
Див. C. Clément, Lévi-Strauss, Roma, Meltemi, 2004, p. 89.
89
J. Chang, Cigni selvatici, Milano, Longanesi, 1994, p. 297.