![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Воїдана розумна жінка, — сказав Веданг, — вона кохає ваш дух в гинучому тілі. І сподівається на краще, наперекір всьому. Але у світі є і нерозумні жони… Які жбурляють на землю спілий плід задля недогризка…
— Вартиславе, — мовив Повелитель, — не говори недомовками. Пристойність годиться при розмовах у вітальні. Але ти говориш, що ця справа не зовсім приватна…
— Пані Чаяна, — сказав Вартислав з несмаком, — дружина вашого сина…
— Що там з нею? — спитав Святослав, — тільки не говори мені, що моя невістка завела собі коханця… Мій бідолашний син говорив якось, що то є правдива крижана королівна.
— Можливо тому, — мовив Вартислав, — її і потягло до північанина…
Повелитель хвилину мовчав. Тоді спитав коротко:
— Хто?
— Воєвода Рімін, — відповів Вартислав, — як не дивно…
Цього разу мовчанка була довшою. Правитель сидів в своєму улюбленому кріслі, схожий на мармурову статую. Кров відхлинула від його щік. Вартислав мовчки роздивлявся малювання з Конвалії Ставської над його головою.
— Все не так, — врешті сказав Святослав, — кожен крок мій був помилковим. Невже насправді не здолати судьби?
— Я говорив вам, — мовив Вартислав стиха, — що не слід сприймати пророцтво дослівно. Кохання… Воно лише прискорило змужніння вашого сина. А шлюб зі згоди батьків… Можливо опісля… Але тепер з цим треба щось робити. Князівна Чаяна не може залишатися у палаці.
— Вогнедан знає? — спитав Повелитель.
— Поки що ні…
— Я не хочу, щоб він знав… І тому не відправлю Чаяну до Зелібору. Вони і до того посланництва майже не бували разом. Напевне, тому… Можливо це помста — хто знає до кінця глибини духу ображеної жінки. Але я поговорю з нею, і натякну… ні, скажу відкрито, щоб вона полишила покої палацу і поселилася ну, скажімо у боговладському домі Лларанів, котрий належить її батькові. Там зараз хтось живе?
— Княжич Лемпарт, — відповів Вартислав, — він був представником Володаря на прийомі послів. Але скоро він має відбути до Зелібору.
— Тим краще, — сказав Святослав, — нехай вона пояснить свій переїзд ревнощами до першої дружини принца. У світі траплялися подібні речі, коли знехтувана дружина віддалялася до власного житла, щоб викликати у чоловіка каяття і поновне зацікавлення власною особою. Тому пристойності не буде порушено.
— Чи не простіше…, - почав Веданг.
— Не простіше, — мовив правитель різко, — мій син трохи не вбив себе разом з нареченою, не бажаючи цього шлюбу. Можливо він щось передчував — Вогнедан є чутливим десь на межі ясновидіння. Я змусив його до шлюбу без любові, бо вважав, що роблю наперекір пророцтву. Я помилився. І нині я не хочу, щоб він кинувся навздогін моанцям і щось заподіяв тому Ріміну. Також я не хочу, щоб дізнавшись пізніше, мій син страждав від неможливості відмити свою честь від бруду.
— Можливо це найкращий вихід, — озвався Вартислав, поміркувавши.
— Я сам пошлю за нею, — сказав Святослав, — коли вважатиму за потрібне. А до свого Охоронця Клейнодів маю одне прохання.
— Я весь увага, — мовив Вартислав поштиво.
— Вогнедан останнім часом дуже цікавиться однією картиною Сіроманця Вовчура…
— «Лики Аркану»? — спитав Веданг порозуміло. — він здогадався?
— Так, і давно… Але мова не про цей твір. Ти пам’ятаєш картину «Нелюді»?
— О, звісно, — сказав Дракон, — бідолашний Влад… У Сіроманця вистачило розуму не змалювати з нього обличчя бранця. Полоненик швидше нагадує отой, третій «Лик Аркану»… Чорноволосий синьоокий красень — ту вроду ще можна розгледіти на спотвореному обличчі…
Веданг замовк і опустив очі. Тиша затягнулася.
— Сіроманець змалював моє лице, — закінчив Повелитель, — я не знаю, чому йому прийшла до голови така… жорстокість. Звісно, Владу дісталося ще гірше, ніж там намальовано… Ну, і насправді бранців було двоє… Богуслава… Часом вона мені сниться… Не мертвою, з розпоротим животом… Живою… Тільки весь час повторює, що їй холодно… Цей жах не блідне з роками, і я можу тільки здогадуватись, що коїться в душі у Влада, котрий не зміг врятувати свою подругу… Можливо старий Вовчур, який був трохи не при собі від жахів війни, відчув, що я волів би померти на тортурах, аби тільки Богуслава зосталася жити… Навіть жоною Влада… Тільки б жила… Але досить спогадів… Мій син розпитував про цю картину у мого пажа… Онука старого Сіроманця. Потім питав у мене…
— Можливо він бачив її в Ігворрі, - мовив Дракон, — адже малювання щезло приблизно в той самий час, коли Вогнедан з Воїславом прибули до Чорногори.