![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Воїслава — того просто смішили незграбні спроби моанця сподобатися панні Владимирі, для якої поза Ельбером не існувало розумних істот. Стиха підсміювалася над північанином і пані Гордана — чорногорська нетерпимість до чужоземців була властива як гостровухим, так і кругловухим горянам. Зневажливо випинала вустонька Дана, котра ніяк не могла забути Лемпарта з Руданом, і їхнє ставлення до романтичних панночок. Лише Вишенька співчувала бідоласі, і ділилася своїми думками з братиком Вогнеданом, котрий поділяв її думки, але нічим не міг допомогти своєму підопічному.
В день від’їзду принц Ельберу подарував Літтону невеличку срібну статуетку. Вона зображувала дівчину-воїна в бойовій стійці. Обличчям срібна діва нагадувала Владимиру, що не було великим дивом, бо зображувала вона Чорну Троянду Ведангу, котра доводилася князівні бабусею у других.
Опісля загибелі дружини, Повелитель Святополк наказав зробити кілька її зображень, аж поки не вибрав те, збільшена копія якого була вибита з чорного мармуру на острові Сіллон. Вогнедан перед тим, як зробити подарунок, порадився з батьком, бо обавлявся, що Повелитель не захоче віддавати варварові статуетку, моделлю для якої була його мати. Правитель трохи подумав, але дозволив.
— Тільки ти певен, синку, — спитав Святослав, — що твій приятель-північанин не розплавить її, щоб наробити монет?
— О, ні…, - всміхнувся юнак, — за це я відповідаю. Його ставлення до Владимири… Дуже розчулює… Така впокорена безнадійність… Він присвятив їй вірша і попрохав мене перекласти. Я мав віддати того вірша панні, опісля того, як наш друг покине нас.
— Цікаво було б послухати, як це звучить його мовою, — всміхнувся Повелитель, — і зрозуміти почуте… То як же звучить ельберійською цей спів закоханого варвара?
— О, набагато краще, — мовив серйозно Вогнедан, — ніж те, що він читав мені на початку нашого знайомства. В цьому вірші, принаймні вже не брязкає зброя, і не гупають вояцькі чоботи…
«Кохаючи не дорікаю, ні…
Як полум’я в розпаленім комині
Моя любов палахкотить в мені.
Можливо,
що страждаю я даремно…
Змішались почуття, переплелись…
Мені судилось жити в тліннім світі,
Як тане сніг,
Я зникну теж колись.
На землю чорний вечір наповзає,
А я лише зітхаю в самоті
І знову смуток серце огортає..
І знов зітхання,
Хочу я востаннє
Хоч здалеку побачити тебе,
Як весняний серпанок на світанні…»
— Ти хочеш сказати, синку, — мовив Повелитель ледь здивовано, — що оці образи дійсно створені молодим Чорріном, а ти є лише перекладачем?
— Саме так, — підтвердив Вогнедан, — звісно, моанська мова дійсно трохи ріже слух, і мені довелося пом’якшити деякі звороти. Але зміст… Я навіть взяв на себе сміливість показати переклад панні Владимирі. Звичайно, вимагати від неї, щоб вона відповіла на почуття варвара, не насмілиться жодна особа, але трохи співчуття…
- І що ж відповіла князівна? — спитав Святослав з усміхом, — чи можна показати ту відповідь нашому гостю?
Вогнедан теж усміхнувся і подав батькові сувійчика, на якому його чітким почерком було написано двома мовами вірша моанського принца. Внизу дівочою рукою було приписано недбало:
«Обридло все:
Освідчення, признання…
Опудало з дикунських тих лісів
І те мені шепоче
Про кохання…»
— О, не можна…, - вимовив Повелитель з непередаваним виразом на обличчі, - північанин не зуміє прочитати написаного, зате в посланництві є перекладач… Панна Владимира занадто жорстока… Їй не потрібно подавати надій, але непогано було б проявити розуміння… Втім, чорногорці не терплять чужоземців, і вважають почуття до них ганьбою роду. Це не Зелемінь, де багато на що заплющують очі, позаяк сусіди є, чи були язичниками і мають схожу мову. Добре, синку… Дозволяю тобі особисто обдарувати пана Літтона. Дари для варвара, котрий іменує себе Імператором вже наготовані, дари для посланників також, а це нехай буде знаком твоєї дружби. Не завадить… Особа, здатна на подібні почуття, не є зовсім пропащою…
Пан Літтон, або, як Вогнедан продовжував його називати, Літон, прийняв дарунок з тихою вдячністю, і ще раз попрохав Вогнедана віддати переписані і перекладені принцом Ельберу вірші певній панні, коли посланництво вирушить додому.
— Я сподіваюся на мир поміж нашими країнами, — сказав юнак на прощання, — я так би хотів вітати вас у Моані… Не віриться, що ми бачимося востаннє.