Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Наприклад, які?
— Кажуть, що тобі не шістнадцять літ, а вісімнадцять, і звати тебе не Зоя, а Клава, і що ти була заміжня й мала дітей.
— Тю-тю, що ти плетеш? — Вона заплакала вголос і пішла.
— Зою, Зою! — Анатоль пішов за нею, але вона побігла й зникла в гущавині кримської ночі.
— В тебе з нею нічого не було? — питав Анатоля білоголовий.
— Ні.
— Не може бути… ти просто не хочеш признатися.
— А в тебе з нею було що, що ти певен у її поводженні? — спитав Анатоль.
— Як не в мене було, то були такі.
— То ті й брешуть.
— Не брешуть. То ти не вмієш… або, найскоріше, не хочеш признатися…
— Та слово честі, нічого не було.
— А ти її вгощав чим-небудь? — питав білоголовий.
— Вгощав.
— Вона гроші любить. Май це на увазі. Любить гроші.
— Так?
— От тобі й так, — передражнив білоголовий. Грошики любить.
Хлопці пішли снідати. Йдучи мимо естради, Анатоль побачив Зою. Вона сиділа за піаніно й бринькала. Анатоль кинув білоголового й підійшов до Зої. Вона перестала грати й тихенько заспівала.
Потім вона поступилася місцем Анатолеві.
— Заграй що-небудь!
Але той не сів і сказав:
— Знаєш що, Зою?
— Знаю, — сміючись, сказала Зоя.
— А що ти знаєш? — перепитав Анатоль.
— Що про мене погана слава ходить.
— І ти не журишся?
— Ні, бо знаю себе.
— Але я тобі не про це хочу сказати. Я хочу тобі запропонувати піти зі мною в Місхор. Вип’ємо там вина, щось купимо… Добре?
— Як хочеш.
— Ти не проти?
— Ні. Між іншим, я завтра до Ялти їду, Толю.
— Тим більше треба з нагоди твого від’їзду випити.
І вони пішли.
— Лечебный товар! Лечебный товар! — кричав татарчук, що ніс повну корзину сандалів. Анатоль подивився на Зоїні ноги.
— У тебе, Зою, сандалі неважні.
— Да. Треба з цим згодитись, але що ж зробиш?
— Хочеш, я тобі куплю?
— Купи.
— Ей, чебурек, неси сандалі! — гукнув Анатоль.
Він приніс, і Зоя вибрала собі жовті та м’якенькі сандалі. Тепер вона повеселішала. Анатоль купив їй ще й винограду. Ну, тепер, — думав Анатоль, — вона не має право «не згодитись». Він знає повій, так ті теж даремно й балакати не хочуть. Зоя вже й під руку взяла Анатоля й заспівала свою пісню:
І справді, була осінь. Вітер зривав із дерев листя, носив трохи в повітрі, а потім кидав додолу, й лягало воно долі товсто, і м'яко було йти по ньому.
Вітер зрушив листя, і воно, як зграя горобців, закрутило, закружляло й виблискувало золотисто.
Зоя була весела. Стрибала перед Анатолем, кидала його на дорозі й бігла перед нього або забігала в ліс, брала кедрові горіхи та кидала ними на Анатоля, співаючи:
Маленьке смугляве личко грало, й мигдалюваті очі світилися. Рівно підрізане волосся кругом, як стріха, гойдалася од її живих рухів, і руда баядерочка ніяк не слухалась — спадала з плеча. Тоненькі шоколадового кольору ноги тепер у нових сандалях здавалися ще жвавішими.
— Зою, ти мене любиш? — питав Анатоль.
— Я вже тобі казала, що люблю… Що тобі, десять раз казати?
— Ну, поцілуй мене.
— Не хочу… колись…
У Місхорі Анатоль понакуплював їй цукерок, шоколаду. Пили вино, яке Зоя крадькома виливала під стіл. Анатоль сп'янів, і Зої довелось його одвести до палати. Сестра, взнавши, що він був із Зоєю, та ще й випивав, була незадоволена.
— Не слухаєте мене… Погано ви себе ведете. Прямо нікуди не годиться… А ще такий молодий, ще й комсомолець, певне. Якщо так, то компрометуєте ви себе, юначе…
Анатоль був зараз у піднесеному настрої й весело розмовляв.
— Знаєте, розважаюся… Скучно ж тут.
— Так, але ж пиячити в санаторії… де ж це водиться? Ви знаєте, що вас за це викинуть із санаторію?
— Хай викидають… шкода тільки, що вас не буду бачити… я вас люблю, сестричко… слово честі, от тільки не наважусь сказати…
53
Популярна з кінця XIX століття шансонна пісенька. Її наспівує, зокрема, Чебутикін у п’єсі Антона Чехова «Три сестри».