Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Очі у всіх зволожилися. Момент був огидливий.
— Добре! — раптом зважилася Джил. — Давайте швидше! Прощайте! — Усі вони потиснули одне одному руки. А лицар уже кричав страшним голосом…
— Давай, Бяклі! — скомандував Трясогуз. І вони з Бяклі оголили мечі.
— В ім’я Аслана! — крикнули вони і взялися рубати мотузки одну за одною. І як тільки лицар вивільнився, він одним стрибком перелетів залу, схопив свій меч (який у нього забрали й залишили на столі) і видобув із піхов.
— Спочатку ти! — І з цим криком обрушив меч на срібний трон.
Видно, гарний був меч: він трощив срібло, як потерть. Хвилини не минуло, а від трону залишилося тільки декілька кривих вигнутих уламків, які блищали на підлозі. Потім пролунав наче гуркіт грому, уламки спалахнули й довкола рознісся сильний сморід.
— Згинь, зле знаряддя чаклунства! — промовив принц. Тут він повернувся і подивився на своїх рятівників. Щось неприємне, що дратувало їх у його обличчі, зникло.
— Що це? — вигукнув він і повернувся до Трясогуза. — Невже я бачу перед собою простоквака — живого, справжнього простоквака з Нарнії?
— Ага, отже, ви таки чули про Нарнію?
— А що, хіба я про неї забував? — запитав лицар. — Просто я був зачарований. Але тепер чари спали. І, повірте, Нарнія для мене не порожній звук, адже я — Ріліан, принц Нарнії, а великий король Каспіан — мій батько!
— Ваша королівська високість, — сказав Трясогуз, припадаючи на одне коліно (і діти наслідували його приклад), — ми прибули сюди з єдиною метою — знайти вас.
— А ви, мої рятівники, хто ви? — звернувся принц до дітей.
— Нас послав з іншого світу сам Аслан, — сказав Бяклі. — Я — Юстас, це я плавав із вашим батьком на край світу. А це Джил.
— Я перед вами всіма в неоплатному боргу, — сказав принц Ріліан. — Але, скажіть, як мій батько? Чи живий він?
— Пане, він відплив на схід ще до того, як ми покинули Нарнію, — повідомив Трясогуз. — Але, ваша королівська високосте, врахуйте, що король дуже старий. І я боюся, як би його величність не вмерли під час плавання.
— Ви говорите, що він старий? А скільки років я був у владі чаклунки?
— Більше десяти років минуло відтоді, як ваша високість загубилися в лісах на півночі Нарнії.
— Десять років?! — жахнувся принц, проводячи долонями по обличчю, наче стираючи порохняву минулого. — Авжеж, як не важко повірити, мабуть, так воно і є. Тепер, коли я став самим собою, я пам’ятаю всі ті роки, коли був зачарований, хоча, коли був зачарований, я не міг згадати навіть хто я. А тепер, любі друзі… та, стривайте! Я чую їхні кроки на сходах (ну, хіба не діють на нерви ці тихі кроки — шурх-шурх… тьху!). Хлопчику, замкни-но двері на ключ. Хоча стій! Є думка трохи краща. Я перехитрю цих землюків. О, Аслане, пошли мені розум! Робіть усе, як я скажу…
Він рішуче підійшов до дверей і розчахнув їх.
Розділ 12
Королева Підляндії
Тієї самої хвилини до зали ввійшли двоє землюків. Та проходити далі не стали, а зупинилися обабіч дверей і низько вклонилися. Слідом за ними у дверях з’явилася та, на яку присутні менш за все очікували чи менш за все хотіли бачити цієї миті. Так, так — це була не хто інша, як Пані-в-Зеленому, сама королева Підляндії. Переступивши поріг, вона наче до місця прикипіла: у покоях принца чужі люди (і не лише люди), срібний трон невідомо де, принц не прив’язаний і до того ж у руці в нього меч!
Королева вмить пополотніла, та Джил подумала, що це аж ніяк не та блідість, яка буває з остраху, а та, якою беруться від злості, гніву чи люті. Чаклунка зміряла принца вбивчим поглядом — поглядом, який не віщував нічого доброго, поглядом, у якому читався смертний вирок. Та раптом вона, здавалося, передумала:
— Залиште нас! — наказала вона землюкам. — І простежте, щоб ніхто нас не турбував. Коли треба буде — покличу. Під страхом смерті.
Гноми, шурхаючи лапками, слухняно вийшли, а королева-чаклунка зачинила за ними двері та замкнула їх на ключ.
— То як, мій принце, — підступно посміхнулася вона, — ваш нічний напад ще не настав чи так швидко минув? Чому ви стоїте тут, а не сидите прив’язаним на троні? Хто ці незнайомці? Куди подівся трон — ваше єдине спасіння під час нападу безумства?
Коли чаклунка звернулася до принца, він увесь затремтів, мов його била пропасниця. Що ж, цілком зрозуміло — непросто за якихось півгодини позбавитися чарів, через які ти був у неволі десять років. Та, пересиливши страх, принц підвів голову і гордо відповів: