Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
«Скiльки її!» – здивувався, шарудячи рукою по тоненьких сухих платiвках.
За стiною хтось скочив босими ногами на пiдлогу, смачно позiхнув i гукнув тремтливим тенорком:
– Агей! Брашка Шкаварлиги, пiднiмайсь!
Карпо також схопився з постелi, з усмiшкою подумав: «Брашка Шкаварлиги. Краще не вигадаєш!» – I зразу ж його обличчя стало шанобливим, пiдкреслено радiсним: на порiг, згинаючись, увiйшов з якимсь обтесаним цурпалком сам господар. Його м'ясистi порiзанi щоки зараз, пiсля голiння, були вогкими i темносинiми; на пiдборiддi яснiше видiлявся задавнений шрам.
– Добре виспався? – забуркотiв, обертаючись назад усiм тулубом, по-вовчи. Щiльно закрив дверi, широко став посеред хати, похмурий i зосереджений.
– Дуже добре. Як в рiдної мами, – з перебiльшеною вдячнiстю сказав Карпо, а Шкаварлига презирливо скривився.
«До цього нелегко пiд'їхати» – визначив, i мова стала бiльш стриманою.
– На роботу сьогоднi пiдеш? Чи ще… теє, вiдпочинеш? – «Теє» було сказано таким тоном, що виключало всякий вiдпочинок.
– Можна i сьогоднi.
– Ага! Дивися сюди i, теє, запам'ятовуй, – поклав на стiл обтесаний цурпалок. – Робота буде неважка, та вмiння потребує. Ти будеш вистругувати з осичини торець. Довжина – вiсiмдесят п'ять сантиметрiв, ширина – десять. У роботу iде таке дерево, що має не менше сорока сантиметрiв у дiаметрi. З нього береш тiльки верхнi шари, де нема жодного сучка i гнилизни. Ось тобi зразок. Бачиш? Ну, та, теє, щоб не нахомутав, пошлю з тобою попервах Миколу… Платню отримуєш вiд виробiтку. Так що, теє, старайся. Особливо тепер – спасiвка на носi! Зрозумiло?
– Зрозумiло, – мотнув головою, хоча до чого тут була спасiвка – не второпав.
– Коли тебе хтось в лiсi за роботою забачить, кажи: заготовляєш, теє, клепку для лiсництва. Чуєш – клепку. Iди – поснiдаєш з хлопцями i – гайда за дiло.
Снiданок здивував Карпа: у глибоких тарiлках димiлося м'ясо, червонiла лiсова малина, полита сметаною, жовтiв брусок свiжого масла, а посеред столу поруч з молоком стояла пляшка з горiлкою.
«За такi харчi усю твою получку видеруть, – недовiрливо оглянув страви скупий Карпо. – Зарання треба рознюхати, що воно i як. Чи це, може, тiльки приманка?»
З Миколою, кирпатим задьористим чоловiчком, який тремтливим тенорком пiдсмiювався з пiдпарщикiв Шкаварлиги, Карпо швидко порозумiвся, але зайвого розпитувати – не розпитував.
Пiсля снiданку обоє вийшли з лiсництва.
Бiля озерця на галявинi подзвонювали дзвониками породистi корови лiсника. Велика кудлата вiвчарка не пускала їх у гущавину i до високого стогу сiна.
«Живе лiсник мов помiщик», – заздрiсно подумав Карпо, коли через дорогу з хрюкотом i верещанням промчав табун напiводичалих свиней.
Чим глибше входили в несходиме чорнолiсся, тим бiльше впадало в око запущення i безгосподарнiсть. Скрiзь валялися розлапистi верхи, почорнiлi стоси однометровок, клiтки хворосту, серцевини осичини. Необкороване i обкороване дерево, начинене паразитами, гнило, трухлявiло i заражувало здоровий лiс.
Микола, постукуючи обухом по окоренках, облюбував кiлька осик, i гостра пила засичала по їхньому живому тiлi. Розсвiжували стовбури. Микола вмiло роздвоїв один кряж, показав Карповi, як треба виколювати торець.
– Що ви робите з нього?
– А ти не знаєш? Тобi «теє» не пояснив? – сказав з смiшком про Шкаварлигу. – Стружку добуваємо.
– Яку стружку? – запитав, начеб i не бачив її в вiчi.
– Церковну, – знову засмiявся. – Ту, з якої баби квiтки до свят роблять.
– I якийсь зарiбок перепадає, чи де там? – запитав обережно i наче недбало.
– Тепер нашi дiла вгору пiшли. Своїх конкурентiв придушили i цiну на товар пiдвищили. Трудно було спочатку борсатися. Та Шкаварлига не видумає тобi чогось!
– Вiн такий чоловiк, – невнятно похвалив, щоб випитати яке слово.
– Комерсант заядливий, – пожвавiшав Микола. – Копiйку з-пiд самої землi видряпає. Не бачив, яку ми стружку виводим? Куди там закордонним фуганкам! На них прогорiли нашi конкуренти. У них фуганки не беруть стрiчки ширшої за шiсть-сiм сантиметрiв, ми ж – на десять захоплюємо. Скiльки я помарудився, поки такий iнструмент видумав, – натиснув на «я».
– Невже самi придумали? – з захопленням i здивованням промовив Карпо. Його тон пiдкупив балакучого майстра.
– Ну, не до всього сам дiйшов, але ж схитрив…
– I невже фуганок краще закордонного зробили?