Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Хто там? – почув він голос, який відразу ж упізнав – був то Олексій, сусід, котрий жив побіч Васі Равлика.
Вася клацнув вмикачем. На розстеленій постелі лежала у звичній позі Рая, а біля неї зі спущеними штаньми сидів Олексій. Рая заверещала, скулилася у грудку, захистилася руками, а Вася Равлик, як тигр, кинувся на Олексія. Той рвонувся навтьоки, але зашпортавсь у власних штанях і впав. Вася Равлик бив його по чому попало руками й ногами. Олексій рвонувся з-під нього і кинувся до виходу. Вдарився об зачинені двері, Вася Равлик наскочив на нього, як оса, і знову почав гамселити. Олексій був більший і гладкіший Васі Равлика, але й досі не міг одійти від несподіванки, тож затулився руками й мовчки приймав Васині несамовиті тумаки.
– Пусти, Вась! – сипів він. – Ну, ніколи більше не буду! Ну, не вбивай!
Правою рукою шастав по дверях, об які впирався, надибав на защіпку й відкинув її. Вася Равлик щосили садонув його в пах, і Олексій з ревом вивалився на ґанка. Перекотився через голову і, тримаючи в руках штани, з підвиванням побіг до хвіртки.
– Вб’ю заразу! – кричав на ґанку роз’юшений Вася Равлик. – Не попадайся мені на очі, бо як вошу розчавлю!
Олексій виваливсь у хвіртку, хоч міг би податися до себе через города і зник у темряві. Вася Равлик тремтячими руками совав собі до рота сигарету. Ламав сірники й тільки з десятого припалив. Важко віддихував і ковтав дим. Чув спиною освітленого квадрата дверей, освітлені сіни, освітленого квадрата прохідної кімнатки й кімнати більшої. Повернувся на закаблуках і хряснув за собою дверима. Рая все так само сиділа скоцюрблена на постелі, затуливши руками обличчя, й дрібно трусилась.
– Не бий мене, Вась! Не бий! – зажебоніла вона.
– Ти, чортице! – засипів Вася Равлик. – Чого тобі бракувало? Я тебе, заразу, вдягнув, годував і поїв, дрихла тут цілими днями – то це треба ще й тічки сюди наводити?
– Вони самі приходили, – сказала вона схлипуючи.
– А ти не могла віднадити?
– Нє, – сказала. – Вони приходили.
Тоді він схопив її за волосся і скинув на підлогу. Вона скулилася у ногах і трепетала, згорнута калачиком
– Одягайсь і забирайся! – гостро сказав.
– Не жени мене, Вась, – зажебоніла тонко. – Побий, а не жени!
– Ні, я вже тобою ситий, – кипів Вася Равлик. – Одягайсь і забирайся!
– Я не хотіла! – сказала вона. – Вони приходили, а я не хотіла.
– Забирайся! – тонко заверещав він.
Тоді вона впокорилася. Пішла до шафи й витягла своє сіре плаття, те, в якому сюди прийшла, – Вася аж очі роздер, адже казала, що те плаття залишила в мамки! Накинула його на себе, тоді підійшла до стільця, де висіло плаття нове, розстебнула тремтливими руками кишеньку й витягла помаду, маленького гаманчика і тушового олівця. Зирнула на Васю великими, болісними очима.
– Не проганяй мене, Вась, – прошепотіла. – Ти ж не казав, що не можна.
Він мовчки показав їй на двері. Тоді вона знову пішла до шафи й витягла звідти старі поношені туфлі, які начебто теж в мамки залишила. Взулася і знову стала, дивлячись на Васю.
– Не проганяй мене, Вась! Мені нікуди йти!
– До мамки підеш. На Мальованку!
– Мамка мене битиме, – сказала печально.
– І є за що! – ревнув він.
Вона пішла. Якось розбито, похилено, пригноблено. Але ще раз зупинилася.
– То мені вже ніколи не приходити?
– Ніколи! – крикнув він. – Забирайся, щоб я ноги твоєї не бачив!
Знову здригнулась усім тілом, ніби він ударив її, і пішла. Відчинила двері, ще раз зупинилась, а тоді й сховалась у темряві, яку перед собою відслонила.
Тоді Вася звалився на підлогу в тому місці, де стояв, і раптом заридав. Заридав, бо несила йому було все це витримувати, бо мав він, зрештою, незле серце і сам не був злий, але й сили в нього, Васі Равлика, небагато. Товк лобом об давно нефарбовані дошки підлоги, аж підвивав, кусав губи й мочив слізьми ту підлогу, аж доки не вичерпався до решти і не завмер витягтись. Відчув, що підлога холодить його, що вона його заспокоює, що й сам він тверезішає й поступово приходить до тями. І разом з отим отверезінням прийшла йому до тями ще одна думка, ніби він не все ще зробив, аби навіки витравити з себе всі ці кілька місяців, які прожив разом із Раєю, змити чи зірвати з себе відчуття її в себе на вустах, на грудях, руках, ногах, скинути її з себе, як панциря, убити її присутність у кожній своїй клітині, в крові, шкірі, м’язах, очах, в системі запахів. Ще не мав права безвільно розлежуватися, бо не відпочивати йому треба, а довести до кінця своє діло. Ще ж бо існують у цій ночі Віталій Корж і Шурка Кукса, яким ще не сказав він свого слова. Тільки тоді повернеться спокійний додому, як людина, котра виконала неприємного, але необхідного обов’язка, і тільки тоді він зможе заснути. Завтра ж прокинеться зі свіжою головою, прокинеться в нове життя, адже досі ніби в дурмані жив.